Замість перелякатися, Маруся тільки поблажливо усміхнулася:
— Думаєш, що це так просто?
Вона ще сумнівалася! Вона сміла ще усміхатися! Вона не знала, що він підсвідомо плекав у думках цю хвилину, коли зможе розтрощити всі її сподіванки, зламати найменший опір, завдати удар за ударом, викпивати[84], ображати, топтати в болото так довго, поки вона врешті відчує його силу!..
— Я, пані Лукіянчук, уже сказав раз: час на думання минув! Я Танічку забираю, а думки лишаю вам!
— Танічку не так легко забрати. Вона вже не дитина — вона повнолітня.
— Власне! — підхопив. — Власне! А її повноліття дає мені право говорити їй усю правду, якої дітям не говориться. Це влегшує розв’язку.
— І що ж ти їй будеш говорити? — поцікавилася Марія.
Ігорем підкинуло:
— Пані Лукіянчук, не прикидайтесь наївною інституткою, бо це не личить жінці у тридцять сім років, і не задавайте глупих питань! Ви знаєте, про що я буду говорити!
Маруся сягнула рукою по торбинку, відкрила її, витягнула якийсь папірчик і подала йому:
— Прочитай оце...
Трохи здивований, він розгорнув його і прочитав таке:
«Моя найдорожча, кохана Мамусю!
Бачиш, досить Тобі було лишень виїхати з дому, як Твоя дочка наробила шкоди. Але Ти не гнівайся на неї і не хвилюйся. Отець Григорій може засвідчити, що зі мною все дуже добре, тільки я непокоюся Тобою: Ти напевне будеш дуже журитися. Але, моя кохана, люба, золота Мамусю, не треба! Зі мною ж «моя Бозя» і Твоя молитва (правда ж, що так?). І тому я зовсім спокійна. Побачиш, що все буде гаразд — тільки більше надії на ласку Всевишнього!
Відчуваю біля себе Твої ніжні руки і цілую їх.
Твоя шкідлива Таня».
Записка датована передоднем операції і написана, чи то з болю, чи то з незручної позиції при писанні, нерівно. Але літери носили той самий кучеряво-кругленький характер, що й письмо Марії. І скільки теплоти, скільки ніжности й бадьорости містили в собі ці скупі слова!..
Ігоря стиснуло за горло: це ж він уперше побачив письмо своєї дитини! Радий був би припасти до нього устами, вишукуючи ними місця дотику її пальчиків. І напевне зробив би це, коли б лист був заадресований до нього. Але...
— І що з того? — спитав зі штучним спокоєм, віддаючи записку.
— Не розумієш?
— Ні.
— Дивно. Тебе ж завжди виводило з рівноваги покладання надії на Бога...
Справді, завжди виводило. Але якраз в даному випадку — ні. Навіть більше: по тому, що оповів Зедергольм і по тому, як побачив її, таку чисту, таку ясну, з тим непорочно-строгим затиском дівочих уст, повірив, що Танічка мусить бути саме такою: святою. Інакше вона не була б Танічкою, не була б його дитиною!
— І що з того? — спитав ще раз, потискаючи плечима.
— Як то «що з того»? Та з першого ж слова виникла б катастрофа, бо Танічка глибоко віруюча.
— Не збираюся з нею порушувати релігійних тем.
— Та-а-ак? — насмішливо підвела брови Маруся. — Адже збираєшся їй говорити «усю правду»...
Лютила його своїм спокоєм і самовпевненістю.
— Тільки ту правду, яка має безпосередні стосунки до справи! — втяв.
Маруся далі тримала брови високо над очима, але, замість насмішливого, зійшла на суворий тон:
— Власне ця правда, Ігорю, була причиною того всього, що сталося потім. І, не договоривши її, Ти допустишся найбільшої брехні й... підлоти!
— Пані! — скрутився Ігор. — Я прошу бути обережнішою у висловах і не спихати власної вини на інших! Причиною всього було ваше нове серцеве захоплення, що дійшло згодом до свого логічного кінця і дало такі трагічні для дитини висліди.
Спокій, удаваний, чи щирий, нагло зник, і Марія, вставши, випросталася на повний зріст.
— Коли так, то будемо говорити до кінця! — кинула сталевим голосом і сперлася руками об стіл. — Хто мені втовкав у голову, що подружжя, в якому скінчилася любов, мусить конечно розійтися?! Хто мені казав, що, коли моє кохання мине, то я не смітиму більше каратися в ролі дружини?! Хто вимагав від мене — негайно повідомити, коли тільки наступить охолодження в моїй душі?! Хто обіцяв мені розв’язати руки зараз же по такому повідомленні?! І чому ж то ви, пане Березовський, тоді, — тоді! — не брали до уваги всіх можливих трагічних вислідів для дитини?!
Був розбитий до такого степеня, що несподівано зійшов на «ти», якраз після того, коли Маруся сказала йому «ви» і «пане». Але не піддався — перейшов у наступ:
— А ти лишень тоді прийняла до серця мої погляди, коли вони тобі стали в потребі, правда? І тоді тобі нічого не казали твої «переконання»?..