А вона ледве помітно не то скривилася, не то всміхнулася і знову з «ви», яке у неї виходило так природно, вернулася до такого ж природного «ти»:
— Ти б і Танічку повчав, що вона, наприклад, може почати своє подружнє життя так, як вона хоче? Ти б і її намовляв шукати розкоші у божевільних кроках? Ти б і її з п’ятнадцятого року життя орієнтував на приклади хоч би й Стешки, заохочуючи бути сміливою і послідовною до кінця в коханні та розпоряджатися собою без очікування дозволів? Ти б і її доказував, що, де любов, там нема місця ганьбі навіть тоді, коли любов кінчається придбанням байстряти?..
Ці питання, нанизувані одне на одне, в тоні здіймалися все вище й накручували тугу спіраль, а спіраль шрубою[85] врізувалася в мозок, врізувалася з кожним питанням все глибше, викликаючи почуття, що йому могли б позаздрити всі слуги пекла. І на кінець сталося щось неймовірне, щось таке страшне й огидне, на що Березовський не був спроможний ніколи. І аж спромігся тепер, бо не витримав.
Адже мова йшла про Танічку, про його чисту, непорочну, святу Танічку, на яку безкарно не сміла впасти жадна порошинка!..
А Маруся лишень хитнулася під його важкою рукою, але навіть не змінила пози. Стояла далі горда, випростувана й грізна. Ще грізніша з відбитою плямою долоні на обличчі, яка починала все більше червоніти й розгарятися. Стояла з розпаленими очима й дивилася йому в душу, як його власна совість, його сумління.
— Кого ти вдарив, Ігорю? — спитала тихо, хоч ніздрі її роздувалися й тремтіли. — Ти знаєш, кого ти вдарив? Ти дав поличника самому собі, своїм поглядам і своїм засадам. І вони нічого іншого не варті, тільки поличника...
Він уже зрозумів це й сам. Впав у фотель і люто вгородив усі пальці у волосся. Дер, шарпав і стогнав:
— Ти... Ти... не сміла того казати про нашу дитину, не сміла!..
— Чому? Ти весь час учив мене підходити до всього розумом і єдино його вважати критерієм правди. Поясни ж мені тепер тим самим розумом, чому ти вважав би злочином супроти твоєї доньки те, що ти вщеплював, як правду доньці іншого батька? Чи я для покійного тата не була також єдиною донькою, як для тебе Таня? Чи він любив мене менше? Чи дорожив менше моєю чистотою? А що ти зробив зі мною? Я обвинувачую тебе не так у тому, що ти переміг мене фізично, як у тому, що ти наперед заразив мою душу бактерією гнилизни й безвір'я. Це було підліше й жорстокіше від прямого фізичного ґвалту!..
Замовкла на хвилину, бо хвилювання забивало їй віддих.
— І ще одне, — продовжувала передихнувши. — Я тобі того ніколи не казала, але сьогодні скажу: ти є вбивцею мого батька, — людини, яка вірила в тебе більше, ніж ти був того гідний і яка любила тебе, мов рідного сина. Його тінь стала між нами і стояла б виразніше, коли б ми зійшлися знову... Я не ідеалізую покійного, знаю, що вій мав свої слабості і свої плями на сумлінні, але в порівнянні з тобою — він був святцем. І ти вбив його саме тому, що поцілив у найчуттєвіший, найдорожчий йому куток його душі. Убив спочатку віру в тебе, убив віру в мене, а потім уже його самого. Ти є звихненим злочинцем, Березовський, і тому ти не маєш права не то що виховувати, а й підходити близько до молодих незіпсованих душ. Тебе треба гнати від них, як прокаженого!..
Зсунувся з фотелю і підповз до неї на колінах, мов та жаба з відірваними ногами, викликаючи гострий жаль і обридження одночасно.
— Марусю... — захлипав. — Марусю... Можеш мене добити, але не кажи так! Я готов собі відрубати руку, хочеш?.. Накажи — я відрубаю, щоб лишень доказати тобі, що я не є такий. Я не вірю в Бога, але я навчився розуміти святість і саме цією святістю є для мене Танічка. Цілих вісімнадцять років я молився до неї, я... Ні, ти цього ніколи не збагнеш, бо ти ж не знаєш, що таке розлука з дитиною... Я був би щасливий, коли б міг умерти за неї... Я...
— Скільки слів, Ігорю!... — з сумною іронією обізвалася тихо Маруся. — Скільки слів!.. Але ти встань і будь людиною. Ми мусимо скінчити цю розмову. Я спішуся...
Слухняно звівся і став, зігнутий, тримаючись, мов п’яний, за стіл.
— Досить Марусю! — попросив.
— Ні, не досить! — безжально потрясла вона головою. — Мусиш слухати до кінця, щоб не лишилося нічого недоговореного. І стань рівно, чи сядь, коли не можеш стояти, бо на тебе дивитися прикро...
Покірно присунув стілець і сів, обперши голову на руки, а Маруся, гидливо морщачись, почала знову:
— Дивно, Ігорю, але, дивишся на тебе збоку — орел, лев, герой. Послухаєш — і в першому моменті здається — Соломон, революціонер. А насправді — мізерія, безсилість і пустомельство. Хочеш відібрати у мене Таню? Я віддам її тобі сама, коли викажешся гідним пашпортом. Але що записано у ньому? Ти свого часу стільки гарних слів наговорив про любов до свого народу, про обов’язок боротися за державу, про радість — кинути власне життя без очікування винагороди під ноги нації… І що ж ти з того всього зробив сам? Годжуся, що вісімнадцять, чи двадцять років тому важко було щось зробити. Але в останній час, в роки війни і після неї, коли нарід знову почав підносити голову, — що ти зробив? Дослужувався до майорства і воював за ворога, приймаючи від нього чини й ордени? І більшого від цих «подвигів» ти нічого не доказав?