Зідхнув глибоко, покаянно:
— Не доказав. Для мене життя по втраті вас обидвох стратило всякий сенс...
Маруся згірдливо скривила уста:
— Для тебе, Ігорю, сказавши щиро, життя ніколи не мало сенсу, бо ти розглядав його виключно через призму матерії. Всі твої благі намірення і всі твої пориви були мертворожденними, бо в них бракувало Духа і віри в Духа. Коли б ти, такий мудрий та інтелігентний, та мав хоч трошки того, що мав півграмотний швець і п’яничка Кобзаренко, ти був би інакшою людиною. Був би таким, як Сильвестр чи Євген, які вже звідси, з вільного світу, пішли знову у царство рабства, здобувати від ворога гармати голими руками і... силою Духа. Що ти так дивишся? Ти не знав, що Євген пішов з Сильвестром разом? Так, так, пішли проти «здорового розуму» за покликом Ідеї й Духа, поставивши їх далеко вище, ніж збереження фізичного існування... Ти тікав на захід, вони втекли на схід. Диваки, правда ж?.. А ти, Ігорю?.. Ти не йшов уперед, не здобував відзначень, не проявляв героїзму під гаслом Духа, лишень духа з малої літери? Заперечиш? Адже навіть большевики зрозуміли, що матерія безсила рішати великі питання, і тому в скрутну хвилину покликали з гробів духа Суворова й Кутузова. Сталіна з його «Питаннями ленінізму» було замало. І виринули призабуті духи, виринуло знову слово «священний», збезчещене сусідством диявольського терміну «родіна», а сліпа маса, обдурена фальшивкою, лізла грудьми на вогонь і багнети, бо ж їй запахло врешті те, за чим вона тужила. Чи не так?..
Ігор мовчав.
— Приймаю твою мовчанку за знак згоди, Ігорю, — зрезюмувала Маруся. — Але, знаєш, що? Найтрагічнішими фігурами у тому поході були такі, як ти. Бо ти, так вперто і завзято відкидаючи Духа з великої літери, від духа не втік, лишень попав у полон іншого, того, що пишеться з малої літери і що походить прямою дорогою від сатани. Цього не треба ні шукати, ні трудитися, щоб його пізнати — він сам знайде свою жертву, вхопить її цупко і примусить робити все, що йому потрібно. Робив і ти. Проти своєї волі, всупереч самому собі, але робив. Бо це було закономірне, це було неухильно для того, хто відкинув Духа з великої літери.
— А тепер вернемося до Тані... Згадував мені професор Зедергольм за твої мрії про ферму... Маєш щастя, що тобі не довелося вийти з такою пропозицією перед дівчиною, бо вона висміяла б тебе і винагородила б презирством. Ти її не знаєш. Вона не хоче спокою, вона ненавидить тишу й безтурботність, вона ставить у ніщо збереження фізичного існування. Зі запалом юности вона мріє про ліс, про скоростріл і про гранати. Їй не заімпонуєш ні фермою, ні сльозами великої любови, і не спокусиш її, хоч би й сто разів помер для неї. Для неї ідеал — Чупринка[86]. Для неї нема більшої гордости від того, що вона — донька борця УПА. В ній нарешті обізвалася правдива Кобзаренківська кров, і я не знаю, чи довго зможу її тут втримати. Танічка пам’ятає і любить Сильвестра, котрий, треба признати йому належне, був ідеальним батьком, хоч і нерідним, вона молиться за нього і до нього...
Сльози виступили в незрячо-зосереджених очах Марусі, а голос став глухим, тремтячим, повним муки і погрози.
— Іди ж тепер скажи їй, — вказала владно кудись рукою, — що її обдурено, що вона зовсім не донька борця і подвижника, а байстря большевицького командира — іди скажи!.. Відважишся?..
Ні, він би не відважився. Доказував це своєю понурою мовчанкою і лютим шарпанням волосся.
Маруся вичекала довгу мить і почала м’ягше:
— Ігорю, замість голосних слів, замість трагічних обіцянок, коли ти тільки справді любиш Танічку, — ти повинен зректися її і лишити все так, як є. І саме цією жертвою ти зробиш більше, ніж жертвою життя, яке їй непотрібне. А для мене... Мені ти даси доказ, що ти можеш бути також і шляхетною людиною...
Заметався, мов наколений хробак, істерично крутячи головою:
— Ні, Марусю, ні!.. Ти вимагаєш від мене чогось більшого понад мої сили! Я не можу зректися Танічки, не можу!.. Я хочу бути біля неї, я хочу говорити з нею, я хочу бачити її, я... Ти не розумієш, чого вимагаєш!..
86
Тарас Чупринка — псевдонім Романа Шухевича (1907-1950), головнокомандувача УПА (1943-1950).