Гострий вітрець, маючи тут ще більше свободи, наскакував з усіх боків злим цуценям, сковзав по гладенькому личку дівчини й ворушив дрібненькі завитки волосся, що вибивалося з-під шапочки.
«Але й гарна ця міщаночка — мов писанка! — приглядаючись до Марусі, милувався Березовський. — І таке страхіття, бідненька, пережила!.. Каже, що й досі відчуває у собі присутність "нечистого". Нещасна! Добре ж їй далася в знаки та божевільна баба!»
— Ну, Марусю, — сказав ласкаво й підбадьорююче, — не думайте більше про «чорного» і про всякі інші забобони. Вмерла баба Текля — вмерли й «чорні», «білі» й «сорокаті», разом з упирями, відьмами і навіть з самими мерцями. Не бійтеся нічого, не йдіть проти своїх переконань, станьте самі собою — і все буде добре. А я до вас прийду, коли дозволите. У мене, до речі сказавши, ще й досі ті верхи на черевики лежать. Не спитав тоді вашої адреси, та й грошей у мене не було. Оце аж тепер дістав трохи годин в школі й «розбагатів». Ваш тато ще приймає роботу?
— Приймає, але секретно, звичайно...
— Розумію, можете бути спокійні: я вмію тримати язика за зубами. То, кажете, нумер тридцять дев’ятий на цій самій вулиці? Гаразд, я прийду найближчими днями.
Поклепавши легенько зверху подану долоню дівчини, Березовський ще раз дружньо усміхнувся і вернувся назад.
* * *
Кобзаренки мешкали у власній старій хатині під гонтами[3], що мружилася сторожко на вулицю з-за двох кремезних груш своїми невеличкими двома віконцями. Сіни були приліплені коробочкою посередині, але вхід чомусь мали не просто від вулиці, а збоку. Все мешкання складалося з трьох мікроскопічних кімнаток і старомодної кухні з пузатою піччю і плитою замість припічка під комином. У хаті, як і сподівався Березовський, була чисто міщанська обстава і царив чисто міщанський стиль: в їдальні — сточений шашелями стіл і шість «віденських» стільців довкола нього, старомодна канапа, оббита витертою цератою[4], поличка з усякими порцеляновими і скляними дріб’язками на горішній і десятком книжок на нижній поличках, перкалеві фіранки на віконці, що виходило на другий бік хати у старий сад, калачики й фуксії у вазонках; крізь відкриті двері до спальні виднілося широке дерев’яне ліжко з горами подушок і покривалом, зшитим з кольорових обрізків матерії, а під стіною стояла давня, кована міддю, велика скриня; в кухні на почесному місці чикав неодмінний годинник — «ходики» з китицями рож, незабудок і двома білими голубами довкола циферблату, а скрізь — і в їдальні, і в спальні, і в кухні — дешеві літографії на стінах. За піччю сюрчав цвіркун, хата пахла п’янким, гострим запахом сушених яблук, а все разом навівало дрімоту й викликало мрії про інтимні радощі затишного родинного гнізда. Такі хати не сприяють розвиткові думки й високим полетам духа, зате у них щедро приходять на світ опецькуваті, крикливі потомки й ростуть, здорові та міцні, на радість, батьків і дідів. У таких хатах завжди відчувається брак колиски, а по кутках все чаяться чарівні казки й мрійні мелодії колискових пісень, готові кожної хвилини ожити повним голосом на бажання нового покоління.
Марусі десь не було вдома, і Березовського зустрів сам Кобзаренко — людина якась напрочуд свійська, приємна і жвава. Він мав м’які вуса, карі, подібні до Марусиних, але дуже живі й молоді очі та окуляри в залізній оправі на кінчику носа, колір якого недвозначно свідчив про певні нахили свого господаря...
Оглянувши верхи, він відразу заявив:
— Можна буде зробити, але здеру з вас, як дурень з рідного батька.
— Скільки?
— Га, «скільки»?.. Ви вже питали де ціну?
— Ні.
— Шкода. Треба було спитати, тоді б побачили, що я серед усіх грабіжників ще найменший. І робота моя — з гарантією, так що лаяти не будете. А ціна... — і він назвав суму.
Березовський почухав потилицю, але не торгувався.
— Воно, бачите, — почав оправдуватися Кобзаренко, — тепер усе дорого виходить, але зміркуйте самі: мені доклад до ваших черевиків треба вкрасти, або відкупити в іншого злодія. Сто разів воно вдасться, а на сто першім можна голови позбутися, і за риск хтось мусить платити. Це вам — раз. Знову ж робота: у мене он в хаті ні шила, ні дратви не видно, ночами роблю на горищі, як справжній злодій, і також трушуся, щоб не накрили. Життя, бодай йому добра не було!..
— Що ж це ви так?... — пожартував Ігор. — За такі слова на нашу щасливу дійсність і без крадіжки голови можна позбутися... Не боїтесь?..
— Ех, голубчику, тепер говори — не говори, бійся — не бійся — однаковий чорт: як мають голову скрутити, то скрутять — і не оглянешся.