Маруся спочатку слухала пильно, приймаючи його слова поважно, і лишень під кінець зрозуміла, що він кпить. Зіскулилася й сиділа мовчки, пригноблено кліпаючи очима, звогченими не то жалем, не то соромом.
Березовському стало її шкода.
— Я плету вам дурниці, Марусю, — сказав м’яко. — Але Маркс із тим своїм прикладом на волосі і бороді[9] виглядає ще більшим ідіотом, а все ж його «доказ» примушують приймати, як найсвятішу істину. І вам, поки ви здобудете освіту, доведеться ще багато всяких нісенітниць вчитися і вдавати, що ви в них вірите. І найважніше для вас усіх — вміти їх пізнавати і відмежувати від правди. Я прямую до того, щоб вас цього секрету навчити, бо без нього ви не проживете, або проживете, сприймаючи світ у кривому дзеркалі. Пам’ятайте ще раз: є правда і «правда». Перша — для вас, друга — для прилюдного вжитку. Щоб не затратити чести й розуму, плекайте першу, щоб не стратити життя — умійте викручуватися другою. Говоріть якнайбільше про марксизм, ленінізм і класову боротьбу, а собі пам’ятайте, що дві найбільше віддалені класово одиниці тієї самої нації — все будуть ближчі між собою, ніж дві найбільше класово-споріднені одиниці з різних націй... Але я трохи ухилився... Про що то я?... Ага! Отже, щоб здавати іспит, говоріть найбільше про класову боротьбу, незалежно від того, чи розумієте, до чого, чи ні. Поєднуйте марксо-леніно-сталінізм із табличкою множення і чіпляйте закони матеріалістичної діалектики навіть до правопису великих і малих літер — побачите, як все буде йти добре, і напевне перший ваш викладач «марксо-ленінської психології» скаже, що ви врешті прозріли, як сліпе кошена...
Маруся довго мовчала.
— Ви смієтеся, — сказала, безнадійно зідхнувши, — а мені страшно. Чим більше вас слухаю — тим страшніше стає: це ж нестерпно — вірити в одне, а говорити навпаки.
— А що ж робити, Марусю?
— Не знаю.
— То подумайте добре: говорити правди не можемо, приймати за правду те, що нас змушують говорити — також ні. Що ж лишається? Мусимо вірити в одне а говорити інше.
— Для мене це найгірше! — з болем вишептала дівчина, хоч очі її мали цілковито байдужий вигляд. — Я можу лишень те говорити і так поступати, як думаю, як відчуваю. Коли ж тільки зроблю навпаки... Ет, ви ж самі знаєте, як воно виходить! — махнула рукою, насупилася і почервоніла.
— Ну, то який же вихід? Для вас я бачу хіба одинокий: повірити в Маркса, поклонитися йому — і тоді, як марксистка, будете спокійно говорити і поступати так, як думаєте.
— Що ви?! — жахнулася дівчина. — Зроду-віку з мене марксистки не буде!
— Напевне? — допитливо дивився на неї Березовський, ховаючи іронію в прижмурених очах.
— Напевне! — палко запевнила Маруся. — Ненавиджу марксизм, ленінізм, сталінізм і все комуністичне!
— Звідки ж у вас ця ненависть? Тато вас навчив?
— І тато, і так якось, з душі...
— З душі? А що таке, по-вашому, душа?
Наступав невблаганно своїми питаннями на дівчину, ставлячи її чим раз далі в більше заклопотання.
— Душа — це... Ну, не душа, а... — марне силкувалася відповісти вона. — У мене є такі переконання, що виходять не з голови, а з серця...
— Не розумію: «душа», «серце», «голова»... Не можете висловитися ясніше?
Маруся довго і напружено думала, а вкінці призналася винувато:
9
«Один волос — це волос, а багато волосків — це борода» — один з доказів Маркса на «закон» переходу кількости в якість.