Ігореві навіть уста твердли від обурення.
Хай то чорт візьме! Смикнуло ж тоді за язик перед Кобзаренком!..
Ігор лаяв себе і жалував, що взявся за це репетиторство. Знав бо добре, що меланхолійні характери, як у Марусі, реагують повільно, зате дуже глибоко і тривко, отже, готова виникнути драма. А він того не хотів. Навіщо йому було клопоту на здорову голову?
Постановив навіть більше не ходити, але потім, охолонувши, почав міркувати інакше: вийде ж ще гірше. Дівчина може подумати хтозна що. Та й батько також. Ні, треба продовжувати, ніби нічого не сталося. Бо ж, практично беручи, справді нічого не сталося. Велика дивовижа, що дівчина закохалася! Було б дивно, коли б не закохалася. Адже в нього майже всі закохувалися, й Березовського це ніколи не зворушувало — привик. Привик і до того, що не одна після упертих, але безплідних заходів, після розпачливих листів і полум’яних освідчин, скоро заспокоювалася, виходила заміж, або заводила роман з іншим — і була щасливою. Так буде й з Марусею. Ось він дотягне до вакацій, а там виїде до матері — і все розв’яжеться зовсім природно.
Пішов до читальні, взяв якусь книжку, сів у куточку і вдавав, що читає. Але насправді не читав і думав про Марусю. Збирав докупи всі зроблені досі спостереження і приходив до дуже скептичних висновків. Тепер він попросту не розумів, для чого їй були знання й диплом? Учительки з неї не буде — в цьому був найглибше переконаний. А знання, які давав їй поза програмою і які вона хапала на лету, при її вдачі мусіли десь громадитися в мозку й лежати там без ужитку, як припалі порохом на горищі речі, господар яких не знав, що з ними робити.
Виїмкова вдача!
Березовський був погано настроєний і вмисне брав усе в понурих фарбах. Але, правду сказавши, був лихий найбільше тому, що не мав куди подітися. Він уже звик до тієї міщанської, пропахлої запахом сушених яблук, затишної хати, де знаходив повне відпруження від галасливої атмосфери переповненого гуртожитку, в якому треба себе завжди тримати на увазі перед невсепущим оком громадської й політичної контролі. В Кобзаренків він скидав машкару, вільно рухався й висловлювався і, нарешті, почував себе окремішньою людиною, а не оселедцем в бочці, якого не вирізняється серед сотень інших. Він тужив за родинним кутком і в гуртожитку, помимо того, що мав серед студентів щирих товаришів, почував себе завжди самотнім. Та й товариші почували себе так само, і тому майже кожний з них або романсував, або приятелював з якоюсь дівчиною з-поза гуртожитку. Кожний тікав від касарняного[10] життя до тісного кола, до родинного вогнища, де можна з’їсти тарілку теплої домашньої юшки, випити склянку чаю й погуторити вільно, не оглядаючись на «генеральну лінію партії». І не конечно мусіли бути при тому матримоніальні наміри, чи бажання заспокоїти чимсь надпрограмово невдоволений убогими харчами студентської їдальні шлунок — ні! Тільки ж врешті-решт людина добровільно не йде ні до казарми, ні до колгоспу, то ж і гуртожиток розглядає, як конечне лихо.
Після розриву з Зоєю Березовський особливо гостро відчував брак саме того родинного куточка, і тому в душі заздрив колегам, дивлячись, як вони перед вечором, або у вільні дні, старанно вишкрябували бритвами свої бороди, наново перев’язували краватки, чистили черевики й один по одному щезали з гуртожитку.
Першими вибиралися нерозлучні приятелі — Рогач і Кочерга — обидва гарні, мов мальовані, хлопці й прекрасні співаки на додаток, що ходили у вишиваних сорочках і були подібні між собою, як рідні брати. За ними потиху висувався дискретний чорнявий Білокінь, неодмінно взявши зі собою скрипку, з якою був нерозлучний, як Рогач із Кочергою. І нарешті вилітав загальний улюбленець — веселий і товариський, шепелявий і гаркавий Ковалюк, який завжди спішився і завжди і скрізь спізнювався.
— О, гатуйте мою дуфу! — кричав він, поспішно кінчаючи чепурення. — Це вже справді сема?! Ну, пгопав я, пгопав! Знову сьогодні спізнюся. О, гатуйте мою дуфу!..
Кожного разу він «пропадав» і кожного разу закликав «рятувати його душу», але якось усе залишався живим, хоч ніхто не спішив йому на поміч.
Так розходилися всі, й у кімнаті лишалося тільки троє: Кузочка, Веретелюк і Березовський. Невдахи Кузочка й Веретелюк не мали успіху у дівчат. Кузочка таки мабуть і не важився про дівчат думати, бо був маленький, прищуватий, найнужденніше серед усіх студентів одягнений і на додаток страшно соромливий. Ніхто ніколи не чув його голосу, ніхто його не помічав, а й сам він старався бути якнайменше помітним. Як тільки приходив до гуртожитку, вилазив з ногами на ліжко і сидів там тихо, як миша, занурившись у списуванні з лекцій конспектів. А, коли всі розходилися, здіймав з цвяха невідомо ким і коли забуту, принесену до гуртожитку балалайку, на якій лишилася одна-однісінька струна, і тихесенько бренькав на ній щось таке, чого ніхто, а напевне і він сам, не знав.