Щодо Веретелюка, прозваного за непомірно високий зріст Каланчею, то він був нещасливо закоханий і, видимо, дуже страждав. Довготелесий, нескладний, рябуватий і похмурий, хоч по суті дуже добрий і чулий, він годинами ходив вузьким переходом поміж ліжками від вікна до дверей і мовчав.
Довгий час Березовський був змушений перебувати в товаристві цих двох невдах, вислуховуючи таємничих мелодій, що їх видобував Кузочка з однострунної громадської балалайки, і слідкуючи за невпинною мандрівкою Веретелюка від вікна до дверей. Почував себе ще більшим невдахою, як вони, бо вже кому-кому, а йому бути без дівчини — це було просто неприродним. Про його тісне знайомство з Зоєю знали всі, знали також і те, що Зоя «піднесла йому гарбуза», виїхавши до Москви, і Березовський почував себе дуже ніяково перед товаришами, хоч ніхто ніколи на цю тему не говорив. Але співчутливі погляди дряпали його амбіцію і не раз примушували до безцільних кружлянь по місті, заганяли його до парку, чи до кінотеатру, часто на фільм, підчас яких він куняв і нудився.
Але все змінилося з моментом початку знайомства з Кобзаренками. Ігор був дуже радий, що тепер і він також мав куди ходити. Мився, чепурився і, причепившись до Кочерги, або до Ковалюка, з жартами й сміхами виходив за браму остогидлого гуртожитку. Його приємно лоскотали добродушні кпини товаришів з догадками, «куди він топче стежку», приємно було знати, що його чекають, що йому раді, приємно було з’їсти при охайному столі смачну вечерю, випити келішок-другий запашної горілки та поговорити з Григоріюм Степановичем, який, як і кожний порядний швець, був собі неабияким філософом. Ігор полюбив цього живого й розумного ремісника, любив з ним пожартувати, і в його товаристві знаходив далеко більше приємности, ніж у товаристві мовчазної, завжди пригнобленої його мудрістю, завжди побожно заслуханої в кожне його слово Марусі.
І так гарно було! Аж тут тобі раптом — маєш!
Холод і вогкість неопалюваної домівки лізли десь від черевиків вгору по спині й концентрувалися у вухах, ставало холодно й порожньо в шлунку. Ех, піти хоч якого чаю випити...
На другий день він таки не витримав і пішов. Знайшлося багато причин і оправдань, через які не міг покинути лекцій, і все продовжувалося без змін. Тільки вже не минали більше його уваги яскраві спалахи рум’янців на лицях дівчини, гострий блиск темних очей, який вона марно намагалася притемнити довгими віями, і та характерна, багатозначна мовчазність, яка дозволяла, а навіть ніби провокувала на сміливі кроки з його боку. Правда, він не міг закинути Марусі, що вона його кокетувала, чи на щось натякала. Навпаки — вона старанно, аж якось розпучливо, крилася. Та її зраджував і тембр голосу, і надмірна соромливість, і зв’язаність у руках, і страх дивитися йому в очі. Але, слухаючи пояснень Ігоря, вона забувалася і тоді, задивлена в нього несвідомо-закоханим поглядом, починала світитися й ясніти матовим світлом, як та перла, всередині якої загорівся вогник. Ставала сліпучо-гарною в таких моментах, такою гарною, що від неї не можна було відірвати, очей. А Березовський, що так байдуже ставився до захоплення, яке викликав серед жінок, кожного разу перед Марусею тратив рівновагу й сердився. Якось особливо гостро вертів йому тоді в носі запах сушених яблук, ставало млосно, а хвилями туманила його мозок візія розлогої, вигрітої сонцем трясовини з плямами застояної води зверху.
Ігор здригався внутрішньо від таких примар і, щоб витверезіти, старався дивитися на свою ученицю якомога критичніше.
«А ти й справді така собі тепленька і м’ягенька міщанська трясовина, — думав вороже. — Легко піддаєшся знакам карбування, але неспроможна утривалити їх довше: от, слухаєш — і палаєш, перестанеш слухати — відразу ж скисаєш. Ти навіть захланно сприймаєш зерна знанні, проте ледве буде з того хосен[11]. Не можна заперечити, що ти також спокуслива і приємна, але, коли б попасти у твої обійми — пропадеш! Вчадів би чоловік від запаху сушених яблук, обріс би салом на смачній їжі і врешті втопився б серед подушок і перин. Брр!.. Ти не Зоя, ні! Не маєш нічого з того, що хапає за серце, мучить, тривожить, але не дасть ніколи заснути, зігнити — перестати почувати себе людиною...»