Паски вийшли дійсно гарні — рівні, в міру рум’яні, великоголові й викликали мистецьке замилування своїми білими шапками, присипаними кольоровим пшоном.
В Ігоря почало лоскотати в горлі.
— Завтра ще фарбуватиму яйця, — далі говорила Маруся. — Завтра ж — Велика П’ятниця, то вже нічого такого не робитиму. Але фарбувати яйця можна. Пекти паски і фарбувати крашанки — це для мене наймиліша робота... Кури, м’ясо і ковбасу попечу вже в суботу... Ти ж будеш із нами розговлятися, правда? Раненько, десь так у шостій годині. Можеш прийти в суботу і будеш до ранку. Ми з татом ніколи не спимо ні у Великодну, ні у Різдвяну Ніч. Прийдеш?... — і вона знову вхопила його за руку.
Від цього дотику і від її останніх слів він раптом витверезів, і не можна було сказати, щоб це витверезіння належало до приємних. Рішучо визволив свою руку і, щоб скрити схвилювання, почав закурювати, не дивлячись на дівчину. Думав над тим, що їй має сказати, або, висловлюючись Зоїними словами, «робив свою цицеронівську паузу надуми».
— Ти, Марусю, знаєш, що називається засадою? — спитав поважно, пускаючи в стелю першу затяжку диму.
— Засадою?.. Ну, і що? — відразу якось пригасла Маруся, зморожена його тоном.
Ігор ще раз витримав довгу паузу.
— Так, от, дівчино, треба бути принциповим, — сказав шорстко і повчально. — В кожному разі ти повинна була досі зрозуміти, що я є принциповою людиною...
— Не розумію...
— Власне, що ти не розумієш інколи найпростіших речей, і це мені, щиро признавшись, сильно в тебе не подобається...
— Чи я сказала щось поганого? — боязко глянула на нього Маруся винуватими очима.
— Поганого — не поганого, але необдумано. Щоб приймати участь в розговінні, треба бути або несвідомою релігійною людиною, або ошустом[19] без чести і засад. Я ж не є ні одним, ні другим, і тому твого запрошення прийняти не можу.
Дівчина, як стояла проти нього, так і завмерла, а яскраві барви її обличчя почали бліднути й вникати — аж було жаль.
— То ти не прийдеш? — вишептала без голосу, самими приблідлими устами.
— Ясно, що не прийду! — з відтінком нервозности відповів він. — Ні в Христа, ні у Воскресіння не вірю, і вважаю себе настільки порядним, що не дозволю собі засісти за розговіння з твоїм батьком, для якого ця трапеза матиме особливий зміст...
Хотів додати ще, що і Маруся, як людина інтелігентна, не повинна того робити, але не вспів, бо вона, раптом обернувшись, тихо розбитою ходою вийшла до кухні.
І тоді Березовському стало шкода її. Пригадав собі перше Різдво, коли він навмисне не поїхав додому, щоб не брати участи в Святій Вечері. Мав тоді вже дев’ятнадять років, а плакав, що не сидить в цей вечір з матір’ю при святковому столі. А що ж було сказати про цю добродушну міщаночку, яка так запопадливо готувалася до урочистости? Звичайно, годі було припускати в ній релігійність у глибшому того слова значенні, але слабість до традицій — річ природна й зрозуміла: в них є так багато гарного і суто національного!..
І Маруся, може хоч для того, щоб внести трохи чогось радіснішого і барвистішого в життя залізних, обдертих з усього світлого буднів, творить собі двічі на рік свій святковий світ. А він непрохано вдерся в нього і зруйнував. Аж тепер помітив, що хата була вибілена, на вікнах висіли нові фіраночки, усе скрізь блищало й світилося (ясно ж: Чистий Четвер!), а він навіть брудних калошів не скинув — так і ввалився з ними до їдальні, полишивши густі сліди на вишкрябаній до білости підлозі. Але, що було ще гірше, — ввалився в чужу душу і набруднив там також. Веретелюк неодмінно спитав би його, що він дав у заміну за зруйнований міт? — і мав би рацію. Навіщо того всього було? Яке йому діло до того всього? Фе, який же сьогодні виїмково прикрий день випав!..
Картаючи себе за цю візиту і за свої слова, Ігор стояв перед пахучими бабами і не знав, що робити. Потягнувся боязко до них, торкнувся кожної по черзі пальцем і, ще раз глибоко втягнувши їхній солодкий запах, вийшов за Марусею.
Вона безрадно стояла посеред кухні, якась сіра, зламана, з отупілим обличчям і непритомним виразом в круглих очах. Було видно, що ввесь її недавній запал минув безслідно, і тепер її більше нічого не цікавить.
Відчуваючи свою глибоку вину за цю зміну настрою і бажаючи її якось затерти, Ігор почав виправдуватись:
— Вибач мені, Марусю... Я, звичайно, не маю права втручатися до звичаїв чужої хати і не хотів би ні тебе, ні тата ображати. Але, з другого боку, і ти і тато також повинні розуміти мене і також не гніватися на мене. Повторюю тобі ще раз: я твердий в засадах і не відступаю від них, хоч це може інколи боліти близьких мені людей... Крім того, я мав сьогодні таку халепу, що мало з інституту не вилетів, і тому заслуговую на певну вибачливість...