Як це пояснити?
Але, хоч шукав відповіді на питання, не зачіпав її, не питав нічого, чекаючи, поки вона сама заговорить.
Це чекання втомлювало його й дратувало, так що лекції з Марусею перетворилися для нього в кару, яку тяжко було довго витримати. Він сидів з нею годину-дві, але врешті, втративши терпець, ішов у кухню до Григорія Степановича.'
— Ну, богобоязний і праведний майстре, що ви там сьогодні у Бога випросили? — починав провокативно, бажаючи виладувати своє роздратовання. — Скинуло вам небо які підошви, чи бодай устілки?
— А ти, нехристе, думаєш, що по кожній молитві Бог тобі зараз так і почне скидати лопатою, що лиш захочеш? — негайно відгризався Кобзаренко.
— Певне! Це був би найкращий доказ, що Бог існує, що наші молитви до Нього доходять, — і тоді всі вірили б і всі молилися б.
— Ну, знаєш, козаче, Богові на таку «віру» начхать! Ти вір йому, люби Його і молись Йому, не жадаючи наперед нагороди, — тоді й побачиш. А то торгуєш наперед своєю любов’ю і своєю молитвою, мов той жид на ярмарку, і Самого Бога хочеш ошукати: мовляв, я Тобі на копійку молитви, а Ти мені відразу на червінець добра. Хитрий!
— Я нічим не торгую і нічого не прошу, але другі щиро вірять, щиро люблять, щиро поклоняються, а їм ані трохи не краще від таких, як я.
— Звідки знаєте?
— Ну, от також питання!..
— Ні, звідки знаєте, я питаю?
— Та на власні очі бачу.
— Нічого ви не бачите, сліпі ви, як кріт — от що! — розходився Кобзаренко. — Тими очима, що в лобі маєте, зможете заглянути в людську душу? Ні! То звідки знаєте, чи краще, чи ні?
— А-а, ви про душу? — вдавав Ігор, що м’якне.
— А тож про що? Про шкіру на пришви[23]?
— Ну, як про душу, то я згоден з вами. Як то там сказано? «Блаженні нищії духом» і «блаженні плачущії»... Згоден! Ви мене побили цим словом! Дайте чарку горілки!
— Не дам!
— Та дайте, не будьте такі скупі, бо на душі моїй блаженній смутно чогось.
— Помолись Богу — і полегшає.
— Бач, які ви! Самі по розраду — до пляшки, а мене до Бога відсилаєте.
— Ну й окаянний чоловік оцей студент! — крутив головою Кобзаренко. — Його тільки послухати — і то гріх. — Марусю, чуєш, Марусю? Дай-но там чогось такого щоб у зубах в’язло. Твій учитель, як жуватиме — то мовчатиме. Не дурний же видумав, що гріх не стільки в губу йде, як з губи, а за цим урвителем десь уже давно пекло плаче...
Скоро, однак, виявлялося, що при «жуванні» мовчати ще важче, і сам Кобзаренко це підтверджував.
— Ні, Ігорю Олександровичу. — починав він, — мені здається, що вчені люди мусять бути мудрішими від невчених, а виходить — навпаки.
— Себто?
— Та от, і дурному ж ясно, що вселенну мусів хтось сотворити. Наука он так далеко пішла, що видумала всякі машини, літаки, електрику, радіо. А от дурної вам мухи, чи там хробака якого — такого, значить, щоб воно було живе і плодилось — ще ніхто не видумав. А хтось же видумав і рослину, і звірину, і людину. Кажуть, природа. Та хай і природа. Тільки чому ж у природу вірять, а в Бога — ні. От питання!
— Зовсім не питання. Природа — це реальність, матерія, а ваш Бог — це Дух — одним словом — ніщо!
— Дурна твоя матерія! — аж підскочив Кобзаренко. — Як в матерію духа не вложиш — нічого з неї не буде. Камінь все залишиться каменем, глина — глиною була, є і буде. А то Бог взяв глину, вдихнув у неї душу — і стала людина!
— Хто ж це таке доказав? — перехиливши голову набік, спитав Ігор.
— Хто? Та й учені ж кажуть, що живе з мертвого постало. Чи, по-твоєму, наука так зробила? Докажи мені, що наука виникла раніше від усього живого — то я й повірю, що це вона з глини усякої тварі натворила.
Ігор добродушно сміявся, страшно вдоволений зі свого співрозмовника, але врешті й собі заговорив поважно:
— Бачите, Григорію Степановичу, людський розум є дуже обмежений, щоб пізнати певні речі, і тому для нас не все зрозуміле.
— Скажи ліпше, що людський розум дурний! — буркнув Кобзаренко. — Коли б був мудріший, не відкидав би Бога. А то сам признає, що нічого не знає, а хоче все толкувати.
— І толкує, Григорію Степановичу, толкує! Вже багато він витолкував, а з бігом часу витолкує ще більше.
23
Пришви — це частина чобота, що включає носок, бічні частини та задник. До пришв ізнизу кріпиться підошва, а зверху — халява.