Маруся по-давньому в розмову не вмішувалася, але процес, який відбувався в її нутру, все виразніше виступав назовні. Березовський вже навчився пізнавати, коли вона була по стороні його, а коли — по стороні батька, і помічав явну перевагу у свою користь.
Це його осмілило одного разу сказати:
— Може б ми, Григорію Степановичу, висилали Марусю з хати, щоб наші розмови не псували її?..
— Ні, хай слухає! — махнув рукою Кобзаренко. — Їй, раніше чи пізніше, треба буде власним розумом думати. Ще тепер то я їй поможу в дечому розібратися. Але не до віку ж бігатиме до батька на поради. То хай вже тепер пробу перейде: витримає — добре, не витримає — її справа. Вона вже не маленька.
Дівчина дійсно «переходила пробу», і переходила важко. Вона схудла, зблідла, була дуже задумана й нервова. Кожен несподіваний звук змушував її здригатися, а часто, коли суперечка між батьком та Ігорем ставала особливо гостра, лишала їх і виходила до своєї кімнати.
Ігор довго це спостерігав, але вдавав, що не бачить нічого, і аж одного разу, коли вони були вдвох, спитав:
— Ти не перевтомлена, Марусю, що маєш такий поганий вигляд?
Дівчина змішалася і порожевіла.
— Я погано сплю ночами, — призналася з трудом по великому ваганні.
— Чому?
Вона знову завагалася. Але потім сказала щиро:
— Не гнівайся на мене, але ці ваші релігійні суперечки позбавляють мене спокою. Ви ніби змовилися, щоб мене з розуму звести. Ти своє, тато своє...
— А ти?
— Мене це дуже болить... — сказала ухильно.
Ігор вперся в неї владним зором, повільно витягаючи цигарку. Робив свою «цицеронівську паузу», хоч уже знав, що і як має сказати. Готував обрахований удар, а перед ним для більшого ефекту мусів трохи помовчати.
— Ти пам’ятаєш, Марусю, як у тебе в дитинстві випадали зуби? — спитав якомога найспокійніше. — Пам’ятаєш? Ну, то пригадай собі, як не раз так бувало, що молочний зуб, відігравши свою ролю, вже не тримається в яснах, висить на самому волоску. Він уже, так би мовити, мертвий і відділений від решти організму, і тому заважає, спричинює біль і всякі клопоти. Під ним навіть виріс новий зуб, отже, цей старий тільки перешкоджає. А нерозумна дитина все боїться його відірвати. Ти знаєш, до чого я це кажу?
Повний здивовання і переляку погляд був йому мовчазною відповіддю.
— Чого ти так здивувалася? Що я знаю тебе краще, ніж ти сама себе? Але ж це ясно, як день! Ти вже не віриш більше, Марусю. ТИ НЕ ВІРИШ! — повторив з притиском, гіпнотизуючи дівчину очима. — І той факт, що ти ще «бігаєш до тата на поради», найкраще про це свідчить. Мене ти вже нічого не питаєш, але маєш надію, що тато якось іще врятує твого віджилого «зуба». Даремне, дівчино! Ліпше вирви його — і більше не буде боліти, не буде заважати ночами спати...
Вона була цілком прибита його прозірливістю й покірно зідхнула.
— Правда, — призналася тихо. — Від тебе важко щось укрити. А все ж прошу тебе ще раз: покиньте ці дискусії. Невже у вас нема більшого ворога від релігії?..
Йому хотілося засміятися на цілі груди від вдоволення, що таки доказав своє. Хотілося вхопити дівчину на руки, підкинути високо вгору й обцілувати її голівку. Але він тільки усміхнувся і сказав:
— Гм... А, знаєш, Марусю, ти своїм питанням дала відповідь на інше питання, над яким я досі не думав. Ану ж, зміркуй сама, чи в наших обставинах є більший ворог від релігії? Що нам кажуть Христові заповіти? «Любіте ворогів своїх», «аще тебе хто вдарить по правій щоці — підстав йому ліву», «аще хто з тебе здіймає свиту — віддай йому ще й сорочку», а на додаток — «всяка власність від Бога»... Чудово, правда?..
Вимірив новий удар у найвразливіший пункт і відразу викликав реакцію: дівчина стиснула уста і гнівно зморщила чоло. Протестувала внутрі. А він від чергової перемоги відчув піднесення й енергійним кроком пройшовся по хаті.
— Щастя, що не всі це приймають поважно і не дотримуються його на практиці, інакше наша справа була б безвиглядною цілковито. Ти ж подумай, до чого б це привело: з одного боку євангеліє «класиків християнства» з другого боку — «євангеліє» класиків марксизму; перше вчить любити ворогів своїх, друге вчить ненавидіти і карає за любов до свого рідного. Що б дали в синтезі цих два елементи? Ти розумієш це, чи не розумієш?
Вона розуміла, хоч і не відповідала словами. Але слів не було треба, бо замість слів говорили її очі, говорили червоні мотилі[25] рум’янців, що затріпотіли на лиці. Вона була зараз повністю з Ігорем.
Витримавши паузу, він почав ще гарячіше: