Вони дивилися одно одному в очі, й обидвоє переживали велику урочисту мить, яка наповнювала їхні душі глибоким хвилюванням. Маруся вся була у владі його слів, обіцянок і непереможного чару зовнішности, а він, зігрітий захопленням, що промінювало з її широко розплющених очей, відчував у собі силу пророка й дбайливого опікуна, покликаного виводити заблукані серед темряви душі на ясну дорогу.
— Дай мені руку, Марусю — сказав. — Дай — і побачиш, що твої блукання і твої сумніви, разом з болями і безсонними ночами скінчаться. Беру на себе відповідальність за тебе перед ким і перед чим хочеш. Віриш мені? Дай руку!..
З виразом безмежного довір’я, зі сльозами щастя в очах вона простягнула йому руку, а він прийняв її і твердо стиснув.
— Дякую, Марусю! — промовив.
Вертався додому чомусь дуже щасливий і з новою енергією укладав собі нові плани і програми, які б допомогли якнайкраще справитися з даною обіцянкою.
* * *
На другий день ішов до Кобзаренків в особливо веселому й піднесеному настрої. Приємно йому було, що шкільний рік скінчився, що він скоро поїде до матері і що Маруся йому так вірить. За це постановив собі відкинути свою попередню тактику супроти неї, махнути рукою на всякого роду обережність і запросити Марусю з собою на прощальну вечірку в інституті.
Однак, вигляд дівчини йому дуже не сподобався: була надзвичайно бліда, мала якусь нам’якну церу[28] обличчя й очі, налиті моторошною порожнечею.
— Ти хвора, Марусю? — спитав.
— Ні... Зрештою, здається, нерви...
— Нерви?
— Здається. Вночі мені знову верзлося якесь страхіття.
— З перевтоми, напевне. Раджу тобі піти до лікаря.
Маруся частувала його чаєм зі свіжим полуничним варенням, але весь час мовчала й ступала по хаті так обережно й боязко, як людина, що погано бачить. Ігор стежив за нею, догадувався, що щось знову є, і чомусь утримувався зі своїм запрошенням.
— Марусю, — спитав удруге, — ти щось сьогодні сама не своя. Що з тобою?
Не відповіла.
— Ну, що з тобою? — наполягав. — Чи ти не говорила знову з татом?
Вона похилила голову, ніби признаючись до провини, але мовчала далі.
— Не хочеш відповідати?
— Лиши, Ігорю! — вистогнала насилу. — Дай мені спокій!
— Ну, що ж! — образився він. — Як хочеш. Не питатиму більше ніколи.
Тоді вона вибухнула.
— Так, говорила з татом! — заговорила спішно, пристрасно, з розпукою. — Говорила знову! І тато все пояснив, усе розплутав і привів мої думки в порядок. Чого ж хочеш? Переказати тобі його слова, щоб ти вислухав і знову перевернув усе догори коренем?! Досить з мене! Не питай мене нічого і ні в чому мене не переконуй! Я боюся твоїх поглядів, боюся тебе і... Не хочу нічого!
Властиво, після цих слів найвідповідніше було б встати і вийти. Але він не пішов. Занадто б жалюгідно й дрібничково виглядала його демонстрація перед терпінням, що їх переживала ця безпомічна міщанська дитина, перед муками непевности й роздвоєння, так знаних йому самому.
— Я, Марусю, можу тебе не питати, — почав він тихо, — можу навіть піти і не прийти більше ніколи, але це тебе не врятує. Ти ступила на стежку, з якої так легко не можна завернути. Коли в тебе прокинулися вагання, вони мучитимуть тебе так довго, поки ти не прийдеш до якихось висновків. А ці висновки не будуть співзвучні з татовими поглядами — ніколи! Тепер ти шукаєш порятунку в батька, бо з його переконаннями тобі ліпше, звичніше і спокійніше. Це звичайне боягузтво, Марусю. Поступаєш, як той хворий, який маючи небезпечного боляка, вибирає того лікаря, який дає паліатив на заспокоєння болю, і боїться того лікаря, який радить боляк розрізати і вичистити. Хворобу треба викинути наверх, а не прикривати хусточкою і не заплющувати на неї очей. Це не поможе.
Говорив і перемагав. Маруся м’якла і покірно улягала його словам. Помітивши це, спитав:
— Ну, скажи-но, що то там тато тобі пояснив? Зараз ми це все розберемо.
Маруся слухняно присіла на крайчик стільця і провела руками по обличчі, збираючись з думками.