Звичайно, всі почали наперебій її поздоровляти, а вона, ще червоніша, ніж завжди, від радости і від своєї бахматої[32] грубо-кратчастої[33] нової сукні, цокотала:
— Дядьку, ви ж пустите Маруську, правда? Там же подруги по першому році і, — підморгнула чомусь Ігореві, — товариші також... Ми приведемо її аж до хати, а я, коли схочете, то й ночуватиму у вас.
— Власне, що я хотів попросити Марусю на вечірку до нашого інституту, — певний згоди, встряв Ігор. — Дозволите, Григорію Степановичу?
— Та, про мене, хай іде, куди хоче, — згодився Кобзаренко.
— То я прошу тепер тебе, Марусю, — встав Ігор і вклонився.
— Ні, дякую, я піду до технікуму, — тихо, але твердо і без найменшого вагання відповіла вона.
— Ага! — вдоволено зареготала Варя. — Дістали гарбуза!..
Він сидів, сумний і пригноблений, майже не розуміючи того, про що говорив Кобзаренко, заслуханий у притишені голоси дівчат, що доходили з Марусиної спальні. Варка цмокала, вигукувала і пищала від захоплення: видно, щось їй дуже подобалося.
Врешті, вийшли, й Ігор, побачивши Марусю у темно-вишневій, розкішно вишитій блузочці, ні з того, ні з сього, якось неоправдано, чисто по дурному зблід. Яскраві, але сміливо й зі смаком підібрані кольори аж горіли, відбиваючись гарячою луною на обличчі дівчини й кидаючи червоні трикутнички полум’я глибоко в темні зіниці її очей. З лівого боку туго сплетених і закладених назад кіс дискретно визирав крайчик такої ж темно-вишневої кокарди, а вся постать, підтята на високі закаблуки лакованих черевиків, обтягнена від половини чорною спідничкою, мала в собі весь юний чар сімнадцятирічної дівочої грації.
— Ми йдемо, тату, — підійшла Маруся до Григорія Степановича й поцілувала його у вуса. Потім до Березовського: — Ну, Ігорю, дякую тобі за допомогу і за все добре. Щасливої дороги і доброго відпочинку!..
Прощалася з такою невимушеною простотою і з такою самою природністю, як вітався з нею Ігор годину тому назад. Але це не було прощання на якийсь час — це було, прощання на завжди!
— Я також іду! — підвівся він.
Але Кобзаренко його затримав:
— Чекайте, Ігорю Олександровичу, я маю ще до вас одну справу.
Тиснучи руку Марусі, він постарався сказати очима те, чого не міг сказати виразніше словами:
— До побачення, Марусю. Я напишу до тебе...
Вона хитнула головою і чемно-привітно усміхнулася:
— Напишеш — будемо раді...
А вигляд її договорював: «А не напишеш — обійдемося».
Дивна дівчина, справді дивна!
Дівчата пішли.
Григорій Степанович сягнув по пляшку і налив знову дві повних чарки.
— Ви коли їдете? — спитав. — Узавтра? Тоді маю до вас діло...
Поліз до скрині й витягнув досить великий клунок.
— Ось, Ігорю Олександровичу, — сказав, — я вам невеличкий подарунок зробив: білі парусинові черевики на літо й жовті черевики про свято. Та ще матінці вашій пантофлі м’якенькі пошив для хати. Скажете їм таке: «Кланяється вам низенько швець Кобзаренко і ручку цілує за те, що сина в "забобонах" виховали». Бо той син, хоч від «забобонів» і відпекується, але добре зерно, впавши на добрий ґрунт, ніколи не пропаде....
— Ну, що це ви видумали, Григорію Степановичу?! — боронився Ігор. — Та з якої речі?!
— Не вгодив вам?
— Аж забагато! Таких черевиків напевне і ваш начальник ніколи не мав, а такі пантофлі й гетьманші не сором взути. Але за що?
— Ви мене не питайте, за що, — це вже я сам знаю. І не думайте, що я хочу такою дрібничкою від вас відкупитися. Я до смерти у вас в боргу, от що!
— А я вам від самого початку сказав, що помагаю Марусі з обов’язку і ніяких боргів за вами не визнаю! — впирався Березовський.
— Ігорю Олександровичу, — розчулився Кобзаренко, — не борг плачу — щирість до вас виявляю. Прийміть працю моїх простих шевських рук, коли не хочете мною погордити. Прийміть, прошу вас!
Ігор не мав сили відмовитись, хоч йому було дуже неприємно: адже те, що зробив Кобзаренко, було варте яких трьох повних місячних учительських платень. Але розумів, що, відмовившись, справді образить Григорія Степановича.
Прийняв. Подякував, хвалив, дивувався і тим дуже тішив Кобзаренка.
Потім вони ще пили. Ігореві хміль у голову не йшов, але Кобзаренко дуже скоро почав плутати язиком і все повторював:
— Маруся... Бачили, яка вона в мене?.. Золото — не дівчина! Та я для її добра дам собі руку втяти, дві руки! Одна ж вона у мене, мов серце в грудях!
Він прийшов на вечірку пізно, але надолужив своє спізнення десятикратно. З шибеничним гумором кинувся у вир забави, танцював безустанну, підпускав дівчатам бісиків, закохано дивився в очі кожної, з якою лиш танцював, без розбору тулив усіх однаково пристрасно до себе і всім говорив однаково — багатозначні речі, хоч добре не бачив ні одної. Товариші під’юджували його ще більше, дивуючись цьому незвичному запалові. Але сам він мав точнісінько таке почуття, як тоді, коли цілував Варку...