Та Березовському це все було байдуже. Він навіть не помічав, що ліворуч від нього, по другому боці алеї за великим гробівцем, зложеним на подобу гроти з великих брил каміння, нишпорили за чимсь двоє дівчат й кидали в його бік цілком виразні зачепливі погляди. Чи вони прийшли раніше від нього, чи пізніше, — того Ігор не зауважив. Він взагалі напевне ніколи б про них не знав, коли б не сталося чогось зовсім несподіваного.
— Нате вам! — впало просто перед ним, і він, підвівши очі, побачив перед собою зовсім молоденьку дівчину, що простягала йому китичку білих фіалок.
Можна було б сказати, що Березовський страшно здивувався, коли б він в цю хвилину не знаходився думками так далеко. Але він попросту не розумів нічого, і сидів нерухомо далі, поглядаючи непритомним поглядом то на дівчину, то на простягнену до нього китичку. А дівчина, стоячи з простягненою рукою, так нестерпно червоніла, що на неї аж шкода було дивитися.
— Не хочете взяти? — спитала, паленіючи від сорому.
— О-о, дуже дякую... — врешті обізвався Березовський, приймаючи квіти. — Тільки, з якої ж це нагоди?..
— Без нагоди, так... Моя товаришка сказала, що я нізащо не насмілюся. А я взяла і... — дівчина мобілізувала всю свою відвагу, бажаючи показатися сміливою, але полум’я ніяковости й стиду, що заливало її обличчя, зв’язаність рухів і тремтіння голосу свідчили якраз про щось протилежне. — І... Хіба ж у цьому є щось поганого?
— Поганого? Звичайно, нема, — мимовільно усміхаючись, заспокоїв її Ігор таким тоном, як заспокоюють дітей. — Це навіть дуже мило з вашого боку. Дякую...
А сам пильніше дивився на свою кумедну знайому. Мала яких років п’ятнадцять, або шістнадцять — не більше, була дуже гарненька, але її рожева сукня в червоні рожі, оздоблена якимись недоречними і скупо зморщеними (ясно ж — брак матерії!) шлярками, що стирчали на всі боки, виглядала жахливо. Темно-каштанове волосся, заплетене в дві не дуже довгі, але грубі коси, злегка кучерявилося над чистим чолом, а біля вух було підрізане у давно вже немодні «пейси», що надавали обличчю простакуватого вигляду. Взагалі дівчина виглядала типовою міщанкою з передмістя і була тільки додатком до своєї міщанської сукні. Її врода, занадто пересичена барвами, нагадувала копію з дешевого літографічного образка «типової красуні»: мала личко, як то прийнято казати, «кругленьке й рум’яненьке, мов яблучко», ясні карі очі «мов зорі», «коралеві устонька», брови рівні й чорні, «як шнурочки», зуби «як перли», — от лишень додати вишивану сорочку, керсетку, квітчасту спідницю, намисто на шию — і готова тобі «тихенька Галя», або «соромлива Маруся» з сентиментально-побутового роману дев’ятнадцятого століття. Без жадного ґанчу[1], без найменшого відступу від шабльону — все, мов на замовлення. Березовського аж замлоїло, ніби відчув в устах смак сахарини.
Друга дівчина стояла оподалік на доріжці й порскала сміхом, якраз настільки голосно, щоб звернути на себе увагу, але й не так, щоб кокетерія перейшла всі межі. Її голова з віддалі скидалася на щойно випалений шаршавий горщик з червоної глини, на якому дотепний карикатурист тицьнув двома плямами широко розставлені блакитні очі, крутнув на місці носа підковку, а під нею, щедро мазнувши карміном, провів довгу лінію з краю в край. Для доповнення карикатурности образу на оберненому догори денці цього горщика жовтів жмуток розчесаного клоччя, що звисало аж на вуха і спереду було прищеплене претензійною шпилькою.
Поки Ігор критичним зором розглядав непрошених порушниць своєї задуми, дівчина, що стояла перед ним, видимо, мучилася, не знаючи, як скінчити так нещасливо почату розмову. Було виразно по ній пізнати, що найохотніше чкурнула б, скільки духу. А все ж кріпилася, робила героїчні зусилля і, шукаючи виходу з нестерпної ситуації, додала зовсім недоречне пояснення:
— Це — білі фіалки...
— Не може бути! — вдав здивованого Ігор. — А я думав, що вони фіалкові... Гм... Дивно... І де ж ви їх знайшли?
— А он там... — не помітивши клинів, простодушно відповіла дівчина й показала в бік гроти. — Раніше їх була тьма-тьменна, але хтось повиривав з корінням.
Інший хлопець напевне скористав би з нагоди і нав’язав би з цієї розмови знайомство. Але Березовському тепер були осоружні всі жінки в цілому світі, а тих дві дівчини, що його зачепили, зокрема. Дивився на ту, що стояла перед ним, і бачив Зою. Яка ж страшна різниця! О, Зоя ніколи б не зробила такої незугарної дурниці! Це не означає, що у неї не вистачило б відваги на щось подібне. Навпаки, в її характері лежало — робити всякі безумства, але вона уміла їх робити граціозно, з певністю, з невимушеною усмішкою, перетворюючи кожний найбільше ризикований крок в неповторну оригінальність тільки їй одинокій притаманної вдачі.
1
Ґанч — вада, недолік, ґандж.