— Царство небесне покійниці й земля їй пером! Ми цілу ніч не спали після твого листа, а я, було, навіть думав поїхати до тебе. Так хіба ж ті окаянні пустять? Ех, горе, горе! І так несподівано! Ну, нічого не зробиш. Кріпись, козаче, бо в житті смутку багато, а радости — що кіт наплакав. Давай-но там, доню, вечерю. Ігор Олександрович з голоду та горя зовсім перемлів. Дивись — тільки тінь з нього лишилась. Ех, Господи! Горе, кажуть, тільки рака красить...
Ігор справді цілі вакації і до цього дня жив і рухався за рахунок нервів. У кожному разі, коли б його хто спитав, коли він останній раз їв, — не зміг би на це відповісти. І тепер, випивши підряд кілька чарок горілки, змітав з тарілок усе, що подавала Маруся. Під кінець вечері побадьорішав настільки, що вже міг говорити про сторонні речі, а навіть спробував усміхатися. Був безмежно вдячний цим людям, у яких знайшов стільки зрозуміння до свого нещастя і які відразу стали для нього найближчою родиною.
Вернувся до порожнього ще гуртожитку пізно і, примирений зі своїм горем, уперше за півтора місяця заснув, твердим сном аж до пізнього полудня.
Коли другого дня знову прийшов до Кобзаренків, побачив свою ікону, вміщену на почесному місці в їдальні й прибрану вишиваним рушником. Під нею стояло дві розкішні китиці білих левкоїв і гвоздиків.
Був дуже зворушений, але все ж зауважив:
— Марусю, це дуже необачно. Хтось може побачити і...
— І — що? — байдуже перепитала Маруся. — Чи ж ти не казав, що це — найбільша подібність твоєї матері й найцінніша пам’ятка від неї?
— Так, але ніхто не повірить...
— Мене зовсім не цікавить, чи хтось повірить, чи ні! — гостро кинула дівчина. — В моїй хаті роблю, як хочу, і кожному до того — зась!
Глянув на неї з подивом, потім підійшов скорим кроком, взяв її за обидві руки і зложив на них повні глибокої пошани поцілунки.
— Марусю, — сказав, — я хилю перед тобою голову, я вдячний тобі, я маю перед тобою дуже великий борг і... дуже-дуже велику провину. Даруєш її мені?
Вона спокійно визволила свої руки й зідхнула:
— Лиши, Ігорю! Є дрібниці, про які не варта згадувати.
* * *
Так всевладна доля перекреслила всі його постанови і повела події своїм власним руслом.
Відвідини Кобзаренків перейшли для Березовського в звичку, в наліг[34], якого не можна було зректися. Пропахла сушеними яблуками, стара міщанська хата на передмісті тягнула його до себе магнетом, і тільки там він відчував себе дома, заспокоювався, менше страждав і міг навіть працювати. Помагав у господарстві, то обриваючи яблука, то чистячи пивницю, то лагодив щось удвох з Григоріюм Степановичем у дворі, або біля хати, і взагалі поводився так, як член родини.
Маруся цього року була дуже перевантажена працею. Крім господарства, відбувала практику в школі, бігала то на лекції, то на консультації, й ніколи не мала хвилинки вільного часу. Ігоря вона трактувала нарівні з батьком і не раз, виходячи з дому, просила його нагодувати дріб, побігти до крамниці щось купити, а в означену годину розпалити під плитою. Коротше кажучи, ставилася до нього, як старша сестра, але позатим не проявляла більше нічого.
Березовський лишався в хаті сам. Любив цю самотність, тишу і спокій. Він приносив зі собою книжки і конспекти, вчився, або готувався до лекцій у школі, навчившись від Марусі, гриз сушені яблука і під ласкавим поглядом іконки, що так нагадувала йому матір, почував себе зовсім добре.
Закинув він і свою слабість до суперечок. Коли часом і говорив з Кобзаренком, то говорив про звичайні речі, які не сіяли неспокою й подражнення, лиш, навпаки, знаходили обопільно згідливі погляди. У Марусі також минули істеричні вибухи, нічого вона не згадувала про нічні кошмари, так що згодом Ігор про них взагалі забув. У хаті запанували мир і згода.
Так збіг кінець літа, майнувши на прощання окрайцем пурпурово-золотих шат, так прочалапкала болотистими дорогами обшарпана й замурзана осінь, а їй по п'ятах, гремлячи по замерзлому брукові, влетіла на срібних санях, оздоблених кришталевими бурульками й запряжених метелицями, красуня-зима. Обдарувала землю горностаєвими кожухами, настромляла всюди білих шапок, посріблила все довкола, припорошила маленькими перлами, притрусила чорні рани минулого, в тому числі й Ігореву.
Побачивши вперше оновлений непорочною білістю світ, він глянув довкола й раптом відчув у серці свіжу, як подих першого снігу, радість. Це було смерком, коли він вибрався на засідання педагогічної ради до школи, але засніжений мрійний вечір був таким гарним, відбивав таким контрастом до марудного, тхнучого порохами й цвіллю засідання, що ноги його мимовільно понесли в інший бік — на передмістя. Опанувало його непереможне бажання побачити Марусю й поділитися з нею радісною новиною: «Дивись, Марусю, який прекрасний сніг випав!» Більше нічого він не хотів. Він навіть не мав більше часу говорити, але про сніг чомусь хотілося сказати неодмінно. Це видавалося важним і цікавим.