— І я б не хотіла, але вони самі в голову лізуть.
Свідомо, чи несвідомо, дала йому поличника[35], і він замовк.
— А все ж вона надто прозаїчна натура... — подумав з жалем.
І ще раз майнув перед ним образ рижої Зої, але якийсь затертий і невиразний, мов зблякла і пожовкла від часу аквареля, яку з жалем, але все ж кидається у вогонь.
Жаль і розчарування від невдалих розмов не минали, а він чомусь плекав їх і мріяв про те, що могло б бути краще. Щойно по тому першому снігу, він побачив, що Маруся, дуже зблизившись до нього протягом цих останніх кількох місяців, одночасно відійшла від нього так далеко, як не була навіть на початку знайомства. Минули часи, коли вона червоніла, прикривала віями спущені очі, бентежилася і сяяла, дозволяючи і провокуючи своєю мовчазною настороженістю до сміливих кроків. Тепер було не те. Тепер вона все спішилася, все була зайнята, майже ніколи не лишалася з Ігорем на самоті, або, коли й лишалася, то все говорила про найзвичайніші речі. Правда, була дуже щира, дуже проста й дуже безпосередня, але саме цим в’язала його до такого степеня, що він був безсилим переступити колись ним самим визначені межі. А переступити чомусь хотілося. Чим більше відчувалася перепона, що стала між ним і нею, — тим сильніше зростало у нього бажання цю перепону усунути.
Чого хотів?
Цього він сам не знав, натомість знав, що ніяка інша жінка не могла б так легко обмежитися до самого товаришування з ним. Нею щойно стала теперішня Маруся! Та сама Маруся, що колись тріпотала в його присутності, тепер, при всій своїй доброзичливості й теплоті, цілковито ігнорувала його, як мужчину. Це було просто неприродним, це було образливим, а тому спокушало на спробу — знову викликати спалахи рум’янців на лицях, засвітити блиск в темних очах, змусити ніяковіти й лякатися.
Він кілька разів пробував при прощанні затримати її руку, але Маруся, здавалося, не помічала цього зовсім, як рівно ж не помічала його залицяльних поглядів, а зачіпливі багатозначні натяки збувала мовчанкою, або відповідями, які були гірші від мовчанки. Вона його не розуміла.
Можливо, що йому в остаточному висліді остогиділо б підпалювати сиру колоду, коли б час-до-часу не обсипали його нервовим приском якісь невловимі імпульси, які спалахували під спокійно-зрівноваженою зовнішністю дівчини, викликаючи у нього солодке завмирання серця. Ці спалахи були мимолітні, як трепіт далекої зірниці, що ледве торкалася нічної небесної сині й пропадала за обрієм, лишаючи по собі нерозгадану загадку: дійсність, чи омана зору? Відгадуючи її, Березовський ніколи не міг прийти до твердих висновків.
І все ж інколи минали дні й цілі тижні повного збайдужіння й знеохоти до всього. Немила йому була тоді Маруся, немилі праця й наука, немиле життя й цілий світ. Такі моменти наступали у нього неминуче, як наслідки по випадках арештів, звільнень з праці, або чуток, що доходили, передавані шепотом, про інші несамовиті речі. Тоді він спішив до Кобзаренків, затримував Григорія Степановича й питав:
— Чули?
Григорій Степанович здебільша чув і знав навіть багато такого, чого не чув Ігор. Але від того не легшало.
— Куди ми йдемо, Григорію Степановичу?
— Або ми йдемо? — потискав плечима Кобзаренко. — Ми лежимо в болоті й крові, а не йдемо. Ми гниємо.
Ігор тиснув голову, аж йому кров дзвеніла в скронях і голосом, що виходив крізь зціплені зуби цілком глухим, кидав, ні до кого не звертаючись:
— І ніякого виходу, ніяких можливостей, ніякої надії!..
— Надія, голубе, все мусить бути.
— На що?
— На Бога.
— Ет!..
— Не «ет», козаче, не «ет», а свята правда! Зіслав уже раз Бог Свого Духа на землю для спасіння всього людства — просімо, щоб ще раз і для нас, грішних, зіслав.
— Ні, Григорію Степановичу, нам Дух не поможе. Що ваш Дух зробить проти ворожих гармат, які стоять на нашій землі?
— Вони, сину, й довіку стоятимуть, як нас не осінить Дух Святий.
— Нам зброя потрібна, а не Дух.
— А я казав уже тобі, що без Духа ти і пір’їни з місця не зрушиш.
— І я вам казав, — почав нервуватися Ігор: — матерія і земну кулю в порох розсадить!
— Нехай твоя матерія, перше ніж земну кулю розсаджувати, розсадить бодай одну ворожу голову.
— Для цього треба зброю мати!
На цей раз, у протилежність до Ігоря, Кобзаренко був дуже спокійним.
— Зброя, козаче, тепер у ворожих руках, — відповів лагідно, — і, щоб здобути її, треба, насамперед, бути Духом натхненим. Як будеш натхненим, то підеш і зброю відбереш. Як будеш тільки бездушною матерією — сильніша матерія на тобі до смерти тяжітиме.