Привезли для нього цілий вагон усяких матеріалів, майстерню цілу зі станками і моторами влаштували, інженерів і техніків на поміч приставили — мовляв, роби, як хочеш. Хто там більше робив, чи синок, чи ті інженери й техніки, — це й дурному ясно, але винахідником уважалося Володю.
Робили вони, робили — і щось там вимудрували дуже надзвичайне. Два роки пріли, але, кажуть, усе вийшло так, як Володя хотів. Невеличка штука — щось із метр завбільшки, чи що, а диво велике.
Ну, як уже скінчили, тоді синок і каже:
«А тепер вилітайте звідси всі й не заважайте мені! Все, що ви досі зробили, — єрунда. Головний секрет — мій, і я його сам зроблю».
Замкнувся він на два, чи на три дні у своїй майстерні й щось там стукав, щось клепав, щось крутив і вертів, нікого до себе не пускаючи. Тоді повідомив, що все готове.
Начальник, такий гордий, гостей наскликав, наказав обережно винахід до їхнього клубу перенести — цілу параду синові зробив. І, як уже всі зійшлися, як наговорили промов про те, як влада молодими талантами піклується, дійшла черга до Володі. А він і показує:
«Ось, — каже, — мій винахід: корабель, підводний човен, літак і танк в одній конструкції. Тільки я його так переробив, що він ані не літає, ані не плаває, ані по землі не ходить».
«А що ж він робить?» — питають його.
«Нічорта він вам не зробить! — відповідає. — У нього ні пропелер не крутиться, ні колеса не обертаються, ні гусениці не рухаються. Коли хочете його з місця зіпхнути — запряжіть коня».
Гості побараніли чисто, один на другого дивляться і не знають, що на таке сказати. А Володя тішиться, аж підскакує:
«Ось вам нові засади в техніці!»
«Ну, добре, — питають його, — а для чого ж воно, приміром, служить?»
«Служить воно доказом, — відповідає синок, — що при допомозі техніки можна не тільки з нічого зробити щось, а й з великого винаходу можна зробити ніщо».
— От і ви так зі своїми шуканнями, як Володя Кожєвніков з технікою: є правда, ясна, як сонце, у Святому Письмі записана, правда, що в смутку потішає, в упадках підносить, у гніві злагіднює, на кожний випадок в житті раду дає, блискучою зорею в кінці життєвого шляху світить, а ви шукали-шукали, поки знайшли таке, що й старого черепка не варте. Навіщо вам така «правда»? Чим вам допоможе? Куди вас доведе? Ех, Ігорю Олександровичу, не жартуйте з Богом, бо колись доля готова вас вашим же салом та по ваших же губах мазнути... Згадаєте тоді старого шевця, як оце він тепер свого покійного сусіда згадує, царство йому небесне!..
Коли прощався під хвірткою з Марусею, не витримав і сказав ущипливо:
— Від сьогодні, Марусю, знову знайдеш свою давню віру: бачиш, як твій тато мене сьогодні ганебно побив?..
— Переконав? — насторожилася дівчина.
— Ні, мене вже ніхто не зможе переконати, але ти ще й досі жалуєш за втраченим, тягнучись до нього серцем. Не буду зовсім здивованим, коли ти одного дня знову приєднаєшся до батька. Воно навіть ліпше. Тоді не гризтимуть мене докори сумління, що я став причиною втрати твоєї радости, ґрунту під ногами, падіння в «темну порожнечу» і взагалі всяких страхіть. Будеш знову щасливою...
Дівчина зідхнула.
— Помиляєшся, Ігорю, — відповіла з гіркотою в голосі. — До раз зневажених богів тяжко навернутися, а щодо щастя... Щастя може йти в парі лишень з глибокою вірою, бо віра дає снагу, підпору й силу. А наше безвір’я, хоч і оперте на тверезому розумі, не дає нічого...
— Ти сказала «наше безвір’я»?.
— Я дала тобі колись руку, пішовши за голосок твого розуму...
— Жалуєш ?
— Жалую не руки, а втрати віри. Розум її не заступить.
— То вернись до тата.
— І на це треба мати силу, а з безвір’я сили не набереш. Добраніч!
Не осяяла його блиском далекої зірниці, але лишила по собі ще раз враження глибокої таємничої криниці, на дні якої годі догледіти воду...
* * *
Зміцніла весна, наллялася соками і, відчувши свою силу, махнула у всю широчінь зеленими рукавами, викинула проти сонця барвні килими, запалила білими вогнями сади, задзвонила в небі громами.
Був травень. Трагічна весна 1938-го проклятого року і трагічний травень...
Знаменита єжовщина[38] досягала свого кульмінаційного пункту, а, як відгук її, в інституті бушувала майже щоденна вакханалія зборів і мітингів з «криттям» і «викриванням» усяких «ворогів народу», з каяттям і самообпльовуванням за «недогляди», за «брак класової чуйности», з анатемами[39] на конаючих у тортурах, або вже й мертвих, з обіцянками «допомогти» (попросту сказавши донощицтва) партії й урядові, приреченнями, що перетворювали атмосферу в смородливу пащу гієни. Бруд, жорстокість, безглуздя, підлість, самопониження і страх навалилися на людські душі, і в них гнили до решти і розкладалися найвищі чесноти.
38
Єжовщина — кампанія тотальних репресій у СРСР, що супроводжувалася показовими політичними процесами. Названа за прізвищем наркома внутрішніх справ СРСР і генерального комісара державної безпеки 1936-1938 років Миколи Єжова.
39
Анатема (або анафема) — це вище церковне покарання, що означає остаточне відлучення від церкви та прокляття за тяжкі гріхи, такі як єресь або розкол. У ширшому сенсі це також означає прокляття, таврування або загальний осуд.