Загальні збори пройшли в повному порядку й скінчилися, звичайно, «одноголосним» ухваленням трафаретної резолюції. Але зараз же після зборів той самий Комісаров, який щойно півтори години розпинався за «комуністичну мораль» напав у темній кімнаті на Марусю. Дівчина, не знаючи, що це є Комісаров, зняла калошу і почала бити напасника по голові. А він, чи то з несподіванки, чи то попросту здуру, наробив репету, на який збіглися студенти. Вийшов страшний скандал. Спочатку Комісаров спробував надати цілій справі політичний характер, що дівчина з «класової ненависти» напала його несподівано в темній кімнаті, але, на жаль, мав розстебнутий пояс... Докази були зовсім недвозначні, і нікого не переконали пояснення, що він саме тому зайшов до темної кімнати, щоб поправити висмикнену сорочку. Але остаточно справа прийняла для нього дуже невигідний оборот саме через те, що його мали «в печінках» усі партійці. Закинули йому «побутовий розклад» і приперли так, що Комісаров, рад-не-рад, мусів признатися до вини: дійсно, він напав на дівчину, бо вона йому сподобалася, але мав щодо неї поважні наміри, себто, хотів пізніше одружитися. Цим злагіднив обвинувачення і вся справа скінчилася тим, що його перевели до іншої области.
Марусю також кудись викликали і допитували, але взяли, звичайно, з неї підписку, що вона нікому нічого не казатиме. Видно, не послідню ролю відіграло й те, що її батько «працював у НКВД», і з нею поводилися досить чемно.
— Тому вона й тобі не призналася, — скінчив Ковалюк. — Але — молодець дівчина! Так йому, сукиному синові, й треба! Правда, Маруся мала щастя, бо, коли б у Комісарова не було стільки ворогів, не пішло б воно так гладко... Але — все одно молодець! Вибити калошею по морді самого Комісарова — о, гатуйте мою дуфу! — це вам не жарт!..
Ігор ще не вірив, але, щоб вияснити все до кінця, зараз же поспішив до Кобзаренків.
Григорій Степанович саме мав відпустку, то ж, пообідавши, пішов собі подрімати, а Березовський і Маруся лишилися удвох.
По дівчині абсолютно нічого не було помітно. Поводилася, як звичайно, і, подавши обід та помивши начиння, вона взялася до церування[41] батькових шкарпеток. Саме мала в руках таку одну, де діра зяяла на цілу п’яту, і Маруся, натягнувши її на величезну картоплину, вправно совала голкою туди й сюди, з браку відповідного кольору, церуючи бронзову шкарпетку чорними нитками.
Дивлячись на неї, Березовський поступово набрав твердото переконання, що вся історія — просто видумка, або непорозуміння.
— Мені сьогодні, Марусю, оповідали якусь несамовиту річ, в яку я не можу повірити, — все ж не втримався він.
— Та-ак? — без найменшого зацікавлення, як то вона, вміла, спитала Маруся.
— Так, казали, що ніби ти вибила калошею самого Комісарова...
— І що ж ти бачиш у цьому такого несамовитого? — знову байдужим голосом спитала вона, не підводячи голови від шиття.
Коли б Ігор в цей момент стояв — напевне мусів би сісти, але він уже сидів, і йому лишалося хіба впасти.
— Марусю!... — ледве видушив з себе, вражений не так підтвердженням цієї «несамовитої речі», як байдужістю дівчини. — То це правда?!
— Правда...
Він відразу зіпрів і мусів обтерти чоло хустинкою.
— Н-ну, знаєш... — вихрипів. — Це могло мати для тебе катастрофічні наслідки...
Дівчина знизила плечима: ..
— Я тоді не думала про наслідки...
— Правда... Ну, але коли б ти знала, що це Комісаров?
Вона підвела голову і подивилася на нього трохи здивовано.
— Та я саме його й била за те, що він був Комісаров, — сказала тихо.
— Ти знала?!
— Звичайно...
Березовському відібрало мову, і він довго з забобонним страхом дивився на це «восьме чудо світу», що так спокійнісінько церувало собі чорною ниткою натягнену на величезну картоплину бронзову шкарпетку.
Закурив, устав, пройшовся по кімнаті нервовим кроком, запихаючи пальця за комір сорочки, який раптом почав його душити.