— Ну, й чи не бісової пари тобі дівка?! — обтираючи сльози, гордо гукнув Кобзаренко. — От тобі й тихоня! Недаром же кажуть, що тиха вода греблі рве...
Потім, заспокоївшись остаточно, продовжував з відтінком задуми в голосі:
— Та воно й не дивно. Наш рід не був з тих, що йому можна було безкарно пальця на зуби класти. Почалося з того, що пращурові нашому скажений Ярема[42] без вини очі випалив. І, бач, очі випалив, а душу запалив. Взяв тоді сліпець кобзу і пішов поміж люди правду співати. Пісню таку зложив, що він дякує Яремі, бо, бувши зрячим був сліпим, а, ставши сліпим — прозрів. Там такий, кажуть з нього кобзар був — славний на цілу Україну. І де сліпий Микита пройшов — там цілі околиці за зброю хапались. І такого то сліпого кобзаря покохала вірно дівчина-красуня та й одружилася з ним, а від них і пішов рід Кобзаренків... І жінки в нашому роді були, як орлиці: чоло ставили і татарам, і полякам, і москалям[43], шаблями і списами орудували не гірш козаків, і з мушкетів та гаківниць стріляти вміли. От, хоч би й дві братові Кобзаренкові[44] — Мотрона і Настя — що за покійного гетьмана Мазепи жили... Оповідають, що лишилися вони самі вдома з дітьми та самою жіночою челяддю, бо всі чоловіки, як один муж, пішли з гетьманом. А тут якийсь відділ князя Мєншікова нарвався і за господарями питає, грозить, бач, що всіх до малої дитини виріже і село з димом пустить. Так молодиці між собою переморгнулися, москалів у гостину запросили, нагодували, впоїли, а тоді як дали їм чосу — то ні один живим не вийшов. Правда, не одна при тому головою наложила, а Мотрону то таки на списах рознесли, але перемогли!... І от від Мотрониного сина Івана, що тоді дитиною був, ми і є прямими потомками. Еге ж...
Кобзаренко встав, підійшов до Марусі, що слухала його, мов заворожена, пригорнув до себе і поцілував у голову.
— Ох, ти ж моя орличко! — сказав розчулено і гордо. — Видно й ти вдалася у свою пра-пра-пра-бабу Мотрону. Десь радіє її душа, на тебе дивлячись..
Ефект цих слів був зовсім несподіваний, бо Маруся раптом задрижала, впала головою на стіл і розридалася.
. — Авжеж, «тішиться»! — вигукнула крізь плач. — Має чим тішитися!.. Вона воювала мушкетом і шаблею, а її правнучка — калошею!.. Дожилися Кобзаренки!.. «Славних прадідів великих правнуки погані»[45]!..
І дівчина зайшлася в сльозах.
Мов підрізаний, Григорій Степанович важко сів на стілець і, люто вгородивши пальці у волосся, застогнав.
— Правда твоя, дитино, правда, — вимовив з мукою, — Оце правда! Загнала ти її батькові в серце, мов розпечений цвях...
В хаті відразу стало моторошно-тихо, мов у підземеллі, де на хвилину завмерли крики катованого.
— Таточку! — схаменулася Маруся, кидаючись до батька. — Простіть мене! Я не казала того проти вас!..
Обнімала коліна батька, тулилася до них лицем і плакала ще гірше.
— Не маєш чого просити, дитино, — ласкаво поклав руку на голову доньки Григорій Степанович. — Правду треба всім в очі казати, хоч би й батькові. Правда старша від батька. Такого батька, як я, і шанувати гріх. Бо не про мене Четверта Заповідь написана, не про мене...
— Таточку!..
— Мовчи, дитино, мовчи! — попросив. — Мені оце зараз мій покійний сусід, — царство йому небесне! — мов живий, в очах стоїть... Казав же: «проклинатимуть нас наші діти і внуки»... Хіба ж не правду казав?..
— Таточку, ніхто вас не проклинає!..
— То зле! Треба проклинати!
— Та що ви, люди?! — не витримав Ігор, якому цей різкий перехід від надмірної веселости до глибокого драматизму шарпав нерви. — Завели, мов на похороні! Чи ж то ви, Григорію Степановичу, одні могли Україну врятувати? Самі ж недавно казали, що для боротьби за державу увесь народ мусить бути підпалений вогнем святим. Видно, що цей момент іще не прийшов, і ви не маєте чого на себе одного вину брати. І ти, Марусю, також. Хіба ж не розумієш, що сьогодні взяти калошу до рук — це більше геройство, ніж у давнину мушкет, чи шаблю? Ех, ви! А ще й Кобзаренки!.. Сором вам плакати і стогнати!
Не був до кінця щирим в даному випадку, розуміючи глибину трагізму всієї розмови, але йшов за внутрішнім голосом почуття обов’язку, який наказував саме так говорити. Бо ж чи бажання нести потіху ближньому у хвилини найбільшого суму, чи зневіри, не є природним відрухом кожної людської душі?
Кобзаренки поволі заспокоїлися,
— І як же це ти нічого мені не сказала? — спитав Григорій Степанович.
— Не можна було: розписку на мовчанку дала... — моргнула лукаво бровою повеселіла Маруся. — Та ні, боялася вас тривожити, бо сама не знала, чим воно скінчиться.
42
Ярема-Михайло Вишневецький (Єремія-Михайло Корибут-Вишневецький, 1612-1651) — державний та військовий діяч Речі Посполитої з руського (українського) князівського роду Вишневецьких. Противник антипольського повстання українців під керівництвом Богдана Хмельницького та представник «воєнної партії» під час його придушення.
43
«чоло ставили і татарам, і полякам, і москалям» — тобто очолювали боротьбу проти татар, поляків і москалів.
45
«Славних прадідів великих правнуки погані» — фраза з поеми Тараса Шевченка «І мертвим, і живим…».