— Ач, бісової пари дівка! Вона боялася... Ну, але тепер кажи толком, як воно там було?
Маруся ще раз повторила цілу історію, немилосердно при тому червоніючи і ніяковіючи.
— А він же що? — випитував Кобзаренко.
— Та спочатку відпирався. Себто, не відпирався, а казав правду.
— А потім?
— Ну, я вже не знаю, як було потім, бо не чула. Мене випитали і пустили, взявши розписку, що нікому нічого не скажу. А оце вже вчора знову покликали з лекцій, щоб підписати протокол. Я, як читала, то так боялася, так боялася, аж у мене ноги трусилися.
— Ага, боялася!..
— Та ні, не того боялася, що ви думаєте. Боялася розсміятися, бо той Комісаров там також на себе «на признавався», що вмерти можна було зі сміху. Вже і я на нього набрехала, а він ще від себе додав.
— Ну, чи не бісової пари тобі дівка! — кректав щасливий Кобзаренко. — А бодай же ти мені здорова була! Ото правдива Кобзаренківська кров!
А Ігореві підчас цієї розмови ставало все сумніше. Нараз відчув, що він негідний цієї дівчини, і сьогоднішнє питання: «За що?» палило його вогнем сорому. Він стільки говорив про жертви і про відвагу, але самому йому і в голову не прийшло б зробити того, що зробила ця «амеба», яку він завжди обвинувачував у безхребетності й безхарактерності. А вона, от, взяла і вибила калошею по морді Комісарова. Вибила лишень за те, що той був Комісаровим! І чи не вартий він того? Маруся виросла в очах Ігоря, виросла дуже високо! І звідки він узяв, що вона млява, інертна трясовина? Вона ж — та тиха вода, що греблі рве. Ось її правдива вдача! А тому йому сьогодні якось особливо хотілося наблизитися до неї, розплутати ним самим колись заплутані ґудзи[46] на їхніх взаєминах, усунути цю неприродну простоту приязні, яка витиснула собою можливість чогось іншого і кращого — взагалі звернути з фальшивої дороги.
«Але як це зробити? — питався себе в думках, слухаючи розмови між батьком і донькою. — Ось вона зараз така щира, така відкрита — просто з душею на долоні. А, спробуй лишень зачепити, — відразу зіщулюється, ховається, як равлик у свою шкаралупину, настовбурчується байдужістю, мов той їжак голками, — і приступу до неї нема. Ненависть це, жаль, чи байдужість? Залежно від моменту, вона проявляє елементи одного, другого і третього, а, чейже, ці три почування не можуть одночасно міститися в людському серці, бо одне виключає інші. Найгірше ж ота замкненість. Сама нічого не зраджує конкретного і з мого боку нічого не дозволяє виявити. Не хоче бачити, що я хотів би направити заподіяні їй кривди, що я каюся, що я її...
У цьому його думка, сліпо торкнувшись пружини від таємничої скритки, раптом вирвала на світло денне ревно бережене від свідомости слово:
«Кохаю!»
Воно блиснуло сліпучим вогнем і освітило яскравим світлом усе те, що досі почував до Марусі: зацікавлення, подив, зворушення, досаду, розчарування, пригноблення, нехіть, злість, страх і приязнь. Адже все воно разом власне і становило собою одну цілість — кохання! Все воно було тільки різними проявами того самого почуття. Як же він досі того не знав?!
«Кохаю! Кохаю! Кохаю!..» — з розпукою дзвенів у ньому якийсь внутрішній голос, наповняючи все єство несамовитою, страшною радістю.
Ігореві стало млосно. Він нараз відчув потребу залишитися сам з собою, перевірити себе, освоїтися з цим потрясаючим відкриттям, подумати над ним, проаналізувати його і визначити своє дальше поступування.
Немало здивував Кобзаренків, несподівано підвівшись посеред розмови з місця:
— Вибачте, я мушу йти...
Спантеличив обидвох, навіть злякав, і викликав цілий ряд питань: «Чому?» «Куди?» «Чого так спішно?» — а через те, що нічого конкретного не міг сказати, ще більше посилив збентеження. Не дозволив і Марусі вийти за собою — потиснув їй руку в хаті і, не оглядаючись, спішно замкнув за собою двері.
Не йшов — летів у темноту холоднуватого темного вечора, час-до-часу проводячи рукою по палаючому обличчі: Він кохав, кохав!.. Це не була приязнь, зацікавлення, чи флірт — це було кохання! Лишень тепер йому, сліпому, чи засліпленому, відкрилася вся глибина і безмежність дрімаючого протягом довшого часу почування. Скільки днів, тижнів, чи місяців воно визрівало в його серці, поки не стануло у всій своїй силі?! Тепер потрясло ним, злякало його і одночасно гнало по жилах шаленою радістю:
«Кохаю!.. Кохаю!.. Кохаю!..»
Поволі думка звикала до новини, накручене до скрайніх меж нервове напруження послаблювалося, і Березовський, загнавшись до парку, сів трохи відпочити. Свідомо, чи ні, вибрав саме те місце і саме ту лавку, де десять місяців тому розмовляв з Ковалюком і Веретелюком. Десять місяців тому назад тут впали його слова: «Можна сказати, що розчарувався, хоч, по правді сказавши, я нею ніколи очарований не був»... А сьогодні...