Так Ігор створив собі якесь штучне переконання й тримався його цупко, намагаючись не вдивлятися глибше в правду, і згодом випадок зник з пам’яті. Але тепер він знову пригадався, і Березовський не міг більше себе лудити[2]. Скільки ще можна було тягнути цей роман? Ще рік, ще два? А тоді? Припустімо навіть, що у Зої виникло б природне бажання — жити разом, не криючись, і мати дітей — себто, називатися подружжям. І як би виглядало таке подружжя? Він — скромненький «учітєлішка» географії з кількома сотками місячного заробітку, а вона — талановита жінка, перед якою широко відкриті двері до кар’єри, до слави і... до тисяч рублів. Чим би він був при боці відомої піаністки? Мав би своєю мізерністю притемнювати її блиск? Чи, взявши цю ж справу з іншої сторони, вона мала б своїм блиском ще більше підкреслити його сірість? Ігор скоріше дав би себе четвертувати, ніж би мав погодитися на таку жалюгідну позицію!
Інший варіант: Зоя для усунення різниці в подружжі зрікається свого покликання, своєї кар’єри і свого призвичаєння до безтурботного життя, в якому зросла і виховалася. Вона годиться на мізерію, обмежується до найнеобхіднішого і ретельно числить щодня кожну копійку, щоб дотягнути до наступної виплати. Вона бігає з кошиком на базар, стоїть в чергах, перефарбовує, церує й перешиває старі суконки, миє підлоги, пере білизну, варить, вовтузиться з брудним начинням, клопочеться дітьми... Чи ж це була б та Зоя, яку він любить? Ні, це була б зовсім інша, зовсім чужа й незнана Ігореві людина. Поминаючи той факт, що на таке життя вона ніколи не погодилася б, він, навіть коли б і погодилася, не допустив би до того нізащо! Ні, ні! Для Зої звичайний учитель не пара. Їй потрібно видатного науковця, мистця, або іншої якоїсь партійної шишки, когось такого, хто дав би становище в суспільстві, хто забезпечив би їй можливості дальшої посвяти музиці, ну, і... хто дав би гроші. Ігор того всього обіцяти не може, і тому вони, раніше, чи пізніше, мусіли розійтися.
А, зрештою, коли б навіть і міг, то тепер не схотів би.. Сьогодні він зрозумів Зою до кінця. Коли б він був таким, як вона, — можна було б зійтися знову, і то зійтися на ціле життя. Ігор також міг би продатися, вступити в партію — і для нього відкрилася б дорога для наукової роботи, до університетської катедри, про яку він мріяв і в снах і на яві. При своїй інтелігенції і він міг би осягнути дуже багато І піти дуже далеко. Міг би також виїхати до Москви, бо ж Москва з давніх давен полює на кожну видатнішу особистість, обдаровує її ласками і горне до себе. От хоч би як і Зою. Але Ігор на це не піде.
— Не всі ще упідлилися, моя зрадлива королево, — звертався він в думках до Зої, — існують ще такі, для кого батьківщина є одинокою і які лишаться вірними їй до кінця, в щастю, чи нещастю. В нещастю особливо. А ти, Зоє, зрадила її й пішла до ворога. Ти не розумієш того, що від ворога приймається терпіння, утиски і навіть смерть як речі природні. Але ласку можна прийняти тільки як ганьбу. А ти прийняла її. Я думав, що ти маєш справжню гордість, і помилився. Ти безчесна, Зоє. І саме тому ми повинні розійтися. Ми вже розійшлися. Розійшлися назавжди, і я не вернуся до тебе нізащо і ні при яких обставинах. Кінець, Зоє, кінець!..
Вже недалеко виходу з кладовища, Березовський вдруге зустрів дівчат. Та, в рожевій суконці, стояла на стежці й нетерпеливо гукала кудись в корчі:
— Варю, я не можу більше чекати! Мені ж вечерю татові треба зварити, там десь досі й курчата почали вилазити, а я стирчу отут біля тебе. Ходи!
— Є! — радісно обізвалася з корчів Варя.
— Що «є»?
— Та конвалії. Тільки якась холера вирвала усі розцвілі й витолочила. Лишилися самі пуп’янки...
— Ну, то лишайся зі своїми пуп’янками, а я вже таки йду, слово чести!
— Та чого ти кип'ятишся? — вилізла з корчів Варя. — Я вже також іду. — Тут вона помітила Березовського й засміялася вголос: — О, диви, хто йде!..
Друга дівчина, побачивши Березовського, кинулася з несподіванки, змішалася страшно і, обернувшись, скоро пішла вперед.
Найменше, чого хотілося в даному випадкові Ігореві, це — починати розмову, та ще з цими міщанками, але чемність все ж не дозволяла пройти мовчки, і він кинув якесь слово, якого за хвилину вже й сам не пам’ятав. Дівчина в рожевій суконці, замість відповіді, тільки прискорила ходу, але її товаришка відразу підхопила Ігорове зауваження так активно, що від неї попросту неможливо було відчепитися.
— Сподобалися вам фіалки, товаришу Березовський? — спитала хитро й розтягнула свого широкого рота від вуха до вуха.
Зблизька її обличчя скоріше було подібне до м’яча з непофарбованої червоної гуми, бо корчилося, розтягалося, роздувало щоки і натягало уста з подиву гідною еластичністю.