Ігор та Євген зараз «взяли під ескорту» молоду, Маруся й Зіна — молодого, а меткий і веселий Мишко — хлопець у віці чотирнадцятки — посувався урочисто в авангарді й робив усякі фокуси.
— Знаєте, що? — обізвався незабаром. — Я побіжу наперед. Може треба буде чергу зайняти? Завтра ж вихідний день — то напевне народу буде багато.
І справді, товариство щойно завернуло на вулицю, де був ЗАГС, як напроти вискочив Мишко.
— Я ж казав! — промовив, задихаючись, тоном переможця. — Вертаймося назад, бо нічого з того не буде.
— Чому не буде?
— Там народу — тьма! Бланки скінчилися, послали по нові, і сьогодні до кінця дня тільки народження і смерть реєструватимуть. Шлюби і розводи відкладаються. Але люди не розходяться... Там така черга, така черга!..
Товариство розгубилося, а Василь мало не плакав з досади.
— Все ж таки треба піти подивитися, — вирішила Зіна. — Може якраз і вдасться. Ходім!
Але Веретелюк був іншої думки:
— Ми з Ігорем ідемо наперед і ніби вас зовсім не знаємо. Побачимо, чи що з того вийде.
По дорозі опитав:
— Ти знаєш цю начальницю ЗАГСу?
— Ні, або що?
— Шкода. Баба, як піч, і красуня, якою рід Ізраїлю може пишатися. Називається Клара Абрамівна.
— Ну, і що з того?
— Нічого. Думаю виставити тебе їй на приманку: напевне клюне!..
— Ну, ти також!..
— А що ж робити? Треба товаришеві помогти «для ідеї»... І, слухай, Ігорю, ти вже сьогодні не поскупися — пускай свій капітал в оборот повною парою: усміхайся, моргай, компліменти говори, ну, і... Тебе вчити не треба.
— Як це? До цілої черги моргати?
— Ти на чергу не вважай, а при, як німий до суду. Що ж це ти, елементарних засад не знаєш?
Увійшли в темний і вузенький коридорчик ЗАГСу, засмічений, запльований і повний народу. Тут кипіло, як у казані. Люди кричали, лаялися й стукали настирливо у двері — звичайна картина у радянських установах.
Веретелюк зробив дуже насуплену міну і почав діловито пробиватися до дверей.
— Дозвольте... Дозвольте... Вибачте... Перепрошую... — кидав направо і наліво, розсуваючи натовп, який з видимою неохотою, але все ж розступався, приймаючи інтрузів[47] за начальство.
Ігор ліз за ним і поступав так само, хоч в душі сміявся.
Добилися до дверей і постукали. Але постукали не так, як стукали роздражнені клієнти, лиш гостро, упевнено і тихо одночасно.
За дверима почулися кроки, клацнув ключ у замку і на порозі з’явилася сама Клара Абрамівна — жагуча, чорнявка типової семітської краси і страшно розмальована.
— Що вам треба?! — гримнула відразу на прибулих, але її погляд, впавши на Ігорове обличчя, помітно зм’як.
— Зараз вияснимо... — незмінно діловим тоном відповів Євген, досить безпардонно відсуваючи Клару Абрамівну від дверей і заходячи до середини. А тоді обернувся до Ігоря і сказав: — Ну, я своє зробив. Далі ти кажи. І, подивися добре, чи не правду я тобі казав?.
Чи не здурів часом, що так рубав правду просто з мосту?! Березовський мало що не вилаявся вголос і не повернув оглоблів. Але в голову йому стрелила спасенна думка.
— Справді! — вигукнув, ніби забувшись у захопленні, й почав пильно придивлятися до Клари. — Але ж це просто неймовірно!.. І чому ж ти мені раніше того не сказав?!
— Я ще раз питаю, чого вам треба? — спитала спантеличена начальниця, ніяковіючи під Ігоревими оглядинами.
— Ах, це зовсім дві різні справи!.. — почав Ігор..— Але дозвольте сісти... Ви курите? — підсунув цигарки. — Ні? Перепрошую... Так, так, зовсім різні справи:.. Але друга справа — дрібничка. А от головна... Тільки не гнівайтеся, прошу вас... Я називаюся Ігор Березовський, а оце мій товариш — Євген Веретелюк... Мій брат — художник Аркадій Березовський, який, як ви напевне чули, три роки тому назад на всесоюзній виставці в Москві одержав золоту медалю за свою картину...
— Ах, так? — просіяла Клара Абрамівна. — Звичайно, чула!..
«Дідька ти лисого чула! — подумав Березовський. — Я й сам такого не чув!»
— Так от, — продовжував вій уголос, — йому дали велике замовлення на нову картину «Сім’я Народів». Він працює над нею вже два роки і майже скінчив, але бракує йому однієї постаті. Це мусить бути тип, — розумієте? — ТИП! І от з тим типом нещастя: брат ніяк не може його знайти. Він у розпуці. Їздив у різні кінці Радянського Союзу, шукав, робив різні шкіци[48] — і все невдоволений. Я був у нього в січні і бачив — чудесна картина, але одне місце досі порожнє. Оце пару днів тому назад одержав листа, в якому брат пише, що вибере один зі своїх шкіців і перенесе на картину. Не може більше чекати, бо в липні мусить замовлення скінчити. Сто тисяч, — розумієте?! — СТО ТИСЯЧ одержить...