Ігор замовк і закоханими очима дивився на Клару Абрамівну, а вона паленіла від приємности.
— І все ж... — почала зовсім м’яко і несміливо. — Не розумію...
— Не розумієте?! — здивувався Ігор. — Та ви ж, наскільки я відчув з братових пояснень і наскільки я визнаюся в тих справах, є власне вимріяним типом для його картини! І він, — показав на Веретелюка, — мені щойно оце тепер сказав, як ми сюди йшли. Це ж, Євгене, просто злочин з твого боку!..
— Злочин? — приступив до гри Веретелюк. — Ось нас зараз Клара Абрамівна вижене — і буде кінець. Як же це незнайомій людині можна таке пропонувати?
— Що пропонувати? — вдаючи, що не розуміє, спитала начальниця.
— Власне... — ніби зам’явся Ігор. — Я нічого не пропоную, але братові напишу, і він приїде. Тоді хай сам пропонує.
— Але що пропонує?
— Ах, Кларо Абрамівно! З братом інакше говорити, а інакше зі мною. Але, думаю, що брат буде просити вас позувати...
Клара Абрамівна розтопилася остаточно і, не говорячи ні «так», ні «ні», почала випитувати про всякі подробиці «чудесної картини». Ігор плів, що йому на язик прийшло, поки врешті в кімнату не просунувся Тєрєнтій Кузьміч — помічник начальниці — з пачкою нових бланків під пахвою. Порівняно до пишної Клари виглядав, як роздушена і висохла блощиця — такий був жовтий і худий.
— Ну, — підвівся Ігор, —не будемо вас затримувати...
— Чекайте, — зупинила його начальниця. — А яка ж та друга справа?
— Ах, це вже дурничка! Тут наш товариш хотів, сьогодні записатися, але я чув, що ви вже до кінця дня ні шлюбів, ні розводів не реєструєте?
— На жаль, ні... Але для вашого товариша зробимо виняток, — великодушно усміхнулася Клара. — Вони ще тут? Тєрєнтій Кузьміч, покличте їх сюди!
І щойно тоді почалося!..
Ледве вспів Тєрєнтій Кізьміч відкрити двері й закликати молодят, як його збив з ніг натовп, увалившись з коридору до кімнати:
— А це що за порядки?!
— По «букві З»[49] дієте?!
— Ми вже півдня тут стовбичимо, а ви собі по знайомству пускаєте?!
— Давай записувать за чергою!..
— Вийдіть зараз же! Вийдіть усі до одного!... — заверещала Клара.
— Не вийдемо! Реєструй у порядку черги!..
— До завтра не вийдемо! Коли так, то так! Клич міліцію!..
І закипіло: люди штовхалися, сварилися, намагаючись встановити порушену чергу, кінчали свої остаточні порахунки ті, що прийшли по розвід, плакали ті, які прийшли реєструвати смерть, верещала Клара Абрамівна, гримав пресом об стіл засохло-прозоро-блощичний Тєрєнтій Кузьміч — правдиві Содом і Гоморра!
Під загальні прокльони і цинічні дотепи Василь і Надійка таки записалися першими, а тоді ціле товариство, супроводжуване ворожими поглядами, вигуками і нарочито «припадковими» штовханцями, ледве-ледве видерлося на вулицю.
— О, гатуйте мою дуфу! — вигукнув Ковалюк, обтираючи зіпріле обличчя. — Вдруге нізащо не буду женитися!..
— Чому ж не будеш? — зовсім поважно сказав Євген. — То воно з непривички страшно. А потім, як втягнешся, — піде все одно, що по маслі...
Всі засміялися.
— Але ж ми ще молодих не поздоровили! — пригадала Зіна і поцілувала Надійку, бажаючи їй щастя. Потім потиснула руку Василеві.
— А мене не поцілуєш? — зробив обережну міну Василь.
Стоячи посеред пішоходу, товариство жартувало. Веретелюк ліз цілуватися до Надійки, до Зіни і до Марусі.
— Там така тіснота була, що я справді не знаю, хто з вас женився... — казав. — Може й мене оженили? Я щось там підписував, то, може бути, що якраз підписався, де належалося молодому...
— Точно, дядьку Євгене! — закричав Мишко. — Записали вас із Зіною! Я — свідок! Поздоровляю вас із тим, що винесли ребра цілі. Але, скажіть мені, за що я постраждав? — і показав на груди та манжети сорочки, де не було половини ґудзиків.
Загородили цілий пішохід, і прохожі, минаючи їх, лаялися.
— От навіжені! — кинула якась червонощока молодиця, сходячи за брук. — Така їх нетерплячка розібрала, що на вулиці цілуються. Через місяць по розвід прийдете — не будете цілуватися...
Товариство знову засміялося, але з відтінком ніяковости.
Рушили назад. Веретелюк по дорозі притримав Ігоря і шепнув йому в ухо:
— Цікавий я знати, як то тебе прийме Клара Абрамівна, коли ти прийдеш свій шлюб реєструвати...
Березовський злісно кліпнув очима:
— Щоби мав до смерти відпокутувати кавалером, а до цієї потвори не піду!
— Ага, боїшся!..
— Бриджуся, а не боюся! — поправив Ігор. — І не лишень самої Клари Абрамівни, а взагалі цієї комедії. Обійдуся вже якось без пониження і профанації...