Випивши склянку чаю з тонесенькою скибочкою білого хліба, економно намащеного повидлом з чорних слив (господиня погодилася давати йому чай ранком і увечері), Ігор пробував читати, або переглядати газети, але його увагу мимовільно приковувала до себе то пузата, чорна комода, то бляшане ліжко з намальованими на ньому краєвидами в яскраво-синіх, зелених і вже почорнілих жовтих фарбах, то побільшені фотографії бородатих і пейсатих родичів, чи пухких меланхолійних родичок господині, що пильно й терпеливо дивилися на нього зі стін, мов би кажучи: «Ну й ну, коли ж то ти вже заберешся звідси?..»
Він і сам рад би був якнайскоріше втекти з цього чужого світу, але мусів чекати на якесь мешкання, що мало звільнитися за пару тижнів. А, поки що, повинен був терпіти.
Поки що? Скільки ж часу, властиво, те «поки що» буде тривати? Ну, перейде до окремого мешкання і залишиться навіть без того чаю, який йому тепер давала господиня. Сам буде змушений собі його варити. Ну, навіть приїде Маруся — і що з того? Тут не те, що вдома. Тут доведеться критися зі своїми почуваннями, щоб не бути пікантною атракцією для спостережливих і цікавих учнів, як рівно ж і для учителів. Особливо тепер йому, як завпедові, доведеться оглядатися на кожний крок, бо ж він на становищі, на виду у всіх! Ні одна їхня зустріч, ні одна розмова не укриється в маленькому світі нудьгуючого і ласого на новини містечка, тим більше ще у вужчому шкільному світі!..
Ігоря огортала досада: до дідька лисого, як це він раніше над тим не подумав?! Чи ж не ліпше було б, коли б вони приїхали, як подружжя? Тоді не було б клопотів з чаєм, не було б потреби ходити до тієї задрипаної їдальні, що стояла на глинистому горбі, обіллятому помиями і закиданому сміттям, не було б і шепотів поза плечима, багатозначних натяків і недискретних поглядів.
Так, найкраще одружитися! Однаково ж рішився на це, то навіщо відкладати?
Але...
Гм, «одружитися»...
«Одружитися» — це значить відбути всю церемонію з благословенством і потім піти до Клари Абрамівни, а цього він не міг, нізащо! Дана в присутності розчулення обіцянка Григорієві Степановичу муляла тепер його сумління, як застрягла в горлі кістка: навіщо було таке дурне обіцяти? Адже воно наповнює почуттям гострого протесту все його нутро, воно йде впоперек його засад, впоперек його переконань! Хіба, нічого не кажучи, привезти сюди Марусю просто до свого нового мешкання і сказати їй: «Ти моя жінка»?.. Це і непевне (Маруся і його може почастувати калошею) і просто нечесно. Виглядало б на якесь «викрадання з сералю»[50], попросту сказавши, звідництво в розумінні Кобзаренка.
Як би це все розв’язати?..
Та розв’язка не приходила, а неспокій і туга росли. З одного боку оце кавалерське життя, від якого він в значній мірі вже відвик, завдяки щоденним відвідинам Кобзаренків, а з другого несподівана дурна перешкода до щастя, розпалювали їх щодень більше. Він ходив, запаморочений настирливою думкою, жадібно читав Марусині листи, пестив її і цілував у думках, але й далі нічого рішучого написати не міг. Бо й що мав би писати? Коли б не Григорій Степанович, Марусю можна було б переконати. Але вона зараз же «побіжить на пораду». Дурненьке, наївне дівча!.. Дурненьке, але безконечно миле й дороге!..
І хто зна, чим би воно все скінчилося, коли б одного разу не прийшов лист від спричинниці його туги й неспокою. Лист дуже сумний і тривожний. Дівчина писала таке:
«Ігорю, дорогий:
Сталося нещастя: тата забрали до санаторії. Сам знаєш, скільки разів я просила його не пити, — не слухав. У середу вернувся, пізно й ледве увійшов до хати. Але не хотів лягати, сварився зі мною і вперше в житті наговорив образливих речей. Потім ще пив у хаті, а нарешті вирвався у мене з рук і втік. Його знайшли непритомним на вулиці й забрали до «витверезвлювача». Та йому було так погано, що вже ранком кликали лікаря, а той наказав негайно перевезти до лікарні. Три дні становище було критичне, бо серце відмовлялося працювати. А в неділю мені сказали, що тато потребує санаторного режиму найменше на місяць, а то й два. Крім серця, він має цілком виснажену нервову систему і ще якісь недуги. Я заплатила санаторію за два місяці, й оце сьогодні тата повезли під наглядом одного санітара. Хотіла й я їхати, але тато не дозволив. Він іще досі не цілком притомний, а, коли побачив мене, почав так кидатися, що його мусіло тримати четверо людей. Як мені важко, Ігорю!.. Лікарі, правда, ручать, що за два місяці тато повернеться цілком здоровим, що йому потрібно тільки покинути пити, курити і працювати. Вірю, що це правда, але все ж не можу знайти собі місця. Хоч би ж ти був біля мене!.. Ти все вмієш розважити і заспокоїти.
50
«Викрадення з сералю» — опера В. А. Моцарта про намагання головного героя викрасти свою кохану з палацу османського паші. Сералі — так у Османській імперії називалися палаци.