Маруся».
Ігореві видалося, що з листа до нього промовляє хтось тяжко заїкуватий, бо папір трясся, слова розламувалися, розкришувалися й окремі їхні відламки надовго приковували його зір, залишаючись темними для зрозуміння.. Він кілька разів починав від початку, поки зрозумів. Зрозумів лист і пізнав його авторку.
Так, оце вона — Маруся. Оце — перекотиполе, що улягає волі всіх вітрів, у засяг яких попадає. Оце, нарешті, людина, яка здібна до божевільних вчинків, але думка якої прикована ланцюгами рабства до второваних доріг. Це — Маруся! І таку жінку судилося йому покохати! О, іронія долі! Справді іронія, бо ж і тепер, коли повинен був би охолонути до неї, погорджувати нею за її жалюгідну сповідь перед Сірчихою — любив її далі, незмінно, глибоко. По всьому, що сталося, його кохання зросло й дозріло. Її бурхливий темперамент, що крився під панциром скромности й соромливости, заскочив його самого, її пестощі, її ніжність, її особлива солодкість при самій лишень згадці про них пришпилювали гострою голкою серце кудись аж до плечей, і там воно тріпалося, мов несамовите, наганяючи гарячі хвилі крови в голову. Він часто серед білого дня змушений був покидати роботу й бігти напитися води й змочити голову, бо йому темніло в очах, ставало млосно. Він божеволів за нею. Не вірячи в молитву, він молився б до неї, не визнаючи святощів, він уважав усе те, що сталося між ними, за святе. А вона...
Не відкладаючи, сів і відразу відписав:
«Марусю!
Ти виставила моє кохання на важку пробу, і справді мусить воно бути дуже сильним, коли цю пробу витримало. Ти просиш мене не дискутувати, і я дискутувати не буду. Я сказав Тобі вже все, що міг сказати, і більшого не скажу нічого. Не гніваюся я і за Твої кошмари, бо знаю, що вони є витвором нервів і хворої уяви. Натомість, дивує мене Твоя відвага, з якою Ти поспішилася відразу на другий день оповісти хресній матері про наше «гріхопадіння». Думав, що Ти є скромнішою і соромливішою, ніж показалося насправді. Я — мужчина, але не можу собі уявити, як би я про такі речі насмілився комусь хоч би натякнути. І коли Ти не маєш сорому, то я соромлюся за Тебе.
Але переходжу до суті Твого листа:
Бачу, що Ти заради своїх примх бажаєш поставити на своєму і зі мною не числишся. А я Тобі скажу таке: Я люблю Тебе, Марусю, шалено люблю, але нема у світі сили, яка б примусила мене скоритися Твоїм примхам! Більше того: я тепер і до ЗАГСу не піду так довго, поки Ти того хотітимеш. Саме тому, що Ти того домагаєшся в категоричній формі! В одному я держуся старих засад — що в родині головою мусить бути чоловік, а не жінка, і від того не поступлюся. Мусиш слухати мене і в засадничих питаннях робити так, як я скажу, і надії на те, що може бути інакше, вибий собі з голови.
А моє останнє слово таке: приїжджай! Тут уже всі знають, що я одружений, і нікому в голову не приходить питати мене, як саме ми одружилися.
Щоб ніяк не впливати на Твоє остаточне рішення і щоб Ти потім знову не вважала моїх переконувань «підшептами нечистого», я по Тебе не приїду, але прошу пам’ятати, що моє мешкання, мої обійми і моє серце стоять для Тебе отвором.
Твій Ігор».
Виславши листа, заспокоївся і чекав, як на відповідь, на саму Марусю. Щоб вона там не писала, щоб не думала, які б не мала переконання, але тепер їй не лишалося іншого виходу. Маруся не була Зоєю, на яку інтимний зв’язок не клав ніякого зобов’язання. Для Марусі, при її ментальності, навіть примусове «гріхопадіння» з нелюбим, осоружним чоловіком, могло б стати ланцюгом, закріпляючим на все життя. Тим більше з ним, з Ігорем...
І Березовський чекав.
Але напередодні дати, в якій Маруся повинна була з’явитися, згідно з призначенням до роботи, з’явилася сіренька, мов горобчик, дівчина і подала Ігореві конверт зі штампом районової інспектури наросвіти.
Нічого не підозріваючи, він відкрив конверт і прочитав таке:
«Замість М. Г. Кобзаренко, яка одержала інше призначення, надсилаємо до вас на посаду учительки для молодших класів Єлисавету Іванівну Дубенчук».
Березовський прочитав раз і не зрозумів, прочитав другий раз і не повірив. Коли ж врешті зрозумів і повірив, ледве стримався, щоб не вхопити Богові духа винну[53] сіреньку Єлисавету Іванівну і не виштовхати її за двері.