І ця віра в її любов підбадьорювала його, підігрівала надію в те, що непорозуміння скінчиться раніше, чи пізніше.
Але непевність все ж таки мучила, гризли його докори сумління, а туга росла й росла. Були хвилини, коли він проклинав дівчину за її заскорузлість, за її вагання і за її якісь там дурні переконання, але навіть і тоді не переставав любити. Боже, як він її любив!... Були ночі, коли він не міг заснути ні на хвилину, простягав до неї в темінь руки, кликав її і мало не плакав: «Марусю, Марусю, навіщо ти так зробила? Навіщо мучиш мене і себе? Чи ж би не було краще для нас обидвох, коли б ти зараз спала, поклавши голову на моє плече? Я б і у сні чував над тобою, моя кохана, я б оберігав твій спокій, моя маленька, я б був вірним чоловіком, я б життя своє віддав за тебе, мій скарбе!.. Чому ти не зі мною, Марусе?..»
Так минуло понад чотири місяці й врешті він не витримав. З початком зимових вакацій, нікого не повідомивши, зібрався відвідати Кобзаренків. Розрахував так, що виїде в суботу вночі, день перебуде у них, вночі знову сяде в поїзд і ранком вернеться непоміченим до праці. Помимо перерви навчання в школі, учителі з відпочинку не користали, а у нього було праці вдвоє більше у зв’язку з піврічними відчитами й підготовкою до другого півріччя, але офіційно на неділю він мав право, «гарантоване Сталінською конституцією»...
Як постановив — так і зробив, і в перших числах січня мчав у поїзді через темну ніч навздогінці за своєю тугою, за своїм коханням, за своєю мрією туди, де за двома кремезними грушами притулилася на передмісті стара міщанська хатина з невеличкими віконечками і сінями, прикріпленими коробочкою до середини фронтової стіни...
Ледве дочекався кінця дороги і з тугою, з любов’ю, з ніжністю й розкаянням вискочив у молочну мряку насупленого зимового ранку. Всівся у незручні старі козирки[55] і наказав себе вести. Але по дорозі сталася пригода: виснажена на артільних харчах стара допотопна шкапа послизнулася, впала на вкритий снігом брук і нізащо не могла підвестися. Порвалася латана, перегнила й штукована упряж, і фірман даремно кляв, вйокав і молотив нещасне сотворіння пужалном по сухих ребрах — шкапина, здавалося, доходила.
Березовський вилаяв фірмана за жорстокість, мало не поламав йому батога, але врешті вискочив зі саней і пішов пішки.
Скрізь такі непривабливі, але такі зворушливо знайомі картини: обшарпані й пооблуплювані будинки, вибоїсті вулиці й нагі дерева з повикручуваними, пообламуваними гілляками. Сумно плентаються державні коненята, вгинаючись під тягарем саней, навантажених брудним снігом, лаються і верещать жінки у довжелезній черзі перед закритими дверима якоїсь крамниці, спішать до праці[56] радянські урядовці у витертих, неформених пальтах і полатаних калошах. А ось і знайома бабуся у довгому-предовгому і давньому-предавньому бурнусі, що був чорним, а тепер позеленів і вкрився численними латками. Відколи Ігор жив у цьому місті — все бачив ту саму бабусю в тому самому бурнусі, з тими самими ногами, обгорнутими для теплоти поверх подертих черевиків куснями кропив’яного мішка, і з тим самим маленьким бляшаним відерцем, з яким бабуся ходила по воду до крану на п’яту вулицю. Все лишилося по-старому, нічого не змінилося.
Ігор минав квартали за кварталами і вже наближався до знайомої дільниці, як його несподівано зупинив голосний оклик:
— О, диви, хто йде!..
У новому пальті, у величезному капелюсі, з величезною кокардою червоного шалику[57] під бородою, перед ним стояла Варя, розтягнувши в усмішці своє червоне обличчя від вуха до вуха. Березовський давно забув про її існування. Знав лишень, що вона, скінчивши на рік раніше від Марусі технікум, виїхала на посаду в село.
— Ви, Варю?! — потиснув їй руку Ігор. — Добрий день! Що ви тут робите?
— Нічого. Живу.
— Живете тут? Ви, хіба, не були в селі?
— Була, але тепер вже не працюю: мій чоловік військовий.
— А-а, то ви одружилися?! Ґратулюю!..
— Запізно трохи: я вже п’ять місяців замужем, — гордо сказала Варя.
— Он як?! Ну, а все ж таки, як то кажуть: «Ліпше пізніше»...
— Дякую. А ви куди?
— Я? — трохи зам’явся Ігор. — Приїхав у справах і оце хочу відвідати Кобзаренків. Ви, часом, не були в них?
Обличчя Варі розтягнулося вдовжину так, що готове було роздертися по лінії її широкого рота, а очі враз скаменіли.
— Я-я-к?! — спитала зі страхом. — То ви нічого не знаєте?!
Поки вона договорила своє питання, Березовський, властиво, знав уже багато й відчув напад холодних дрижаків і охлялости в колінах, але все ж видобув у собі настільки сил, що відповів:
56
В цих роках села і районові містечка мали вільний день у неділю, міста — що шість днів.