— І я мав би з того скористати?
— Вона любить тебе, кажу ще раз!
Ігореві горілка починала добиратися до голови, і він потер чоло.
— Чекай, — сказав, — чекай... Василь був тоді щось жартував на тему, що більше не хоче женитися... А ти також... Адже, ми з Марусею були одружені! ..
— Ти ще розумієш, що говориш, чи вже ні? — поцікавився Веретелюк, перехиляючи голову.
— Розумію! — патетично вдарив себе .в груди Ігор. — Ми одружилися! Але форма... Яке кому діло до того, яку форму прийняло наше одруження?!.
— Воно прийняло отаку форму — о! — і Веретелюк показав дулю. — Коли б ви були одружені, як належиться, не дійшло б воно до того, до чого дійшло!
Ігор закрив обличчя руками і почав плакати.
— Я не переживу того! — вистогнав. — Я накладу руку на себе!
Хотів ще щось сказати, але не вспів, бо Веретелюк ухопив його за петельки, як то зробив колись по тій антирелігійній доповіді, і поставив на ноги.
— Слухай, — сказав грізно, — слухай добре, що казатиму! Тобі мало того, що наробив, а хочеш ще й своє життя покласти на її сумління?! Мало їй батькової смерти?! Ні-і! Мусиш жити! Мусиш жити, хоч би й як не хотів, хоч би вона тебе ногою відкинула від свого порога!
— Євгене, ти не знаєш, що то значить — мати чиєсь життя на своєму сумлінні! — хлипав Ігор.
— Не знаю, але уявляю, а тому й кажу тобі, щоб не робив дурниць! Сідай і слухай далі!
Ігор покірно сів і чекав, а Веретелюк, походивши сюди й туди, знову зупинився проти нього і почав лагідніше:
— Ти, друзяко, не бери собі всього на своє сумління. Не тільки ти винен — винна й вона, а найбільше винен сам покійний. Ви не почислилися[58] з ним, а він ще менше почислився з вами, і, коли хочеш знати, його вина перед вами є значно більша, ніж ваша перед ним. Бо те, що ви зробили, можна направити, те, що він — ніколи!
— Він не хотів мститися, Євгене, він з горя...
— У всіх п’яниць завжди знайдеться причина, щоб пити: раз від радости, другий раз — від горя. Він не був маленьким, знав, до чого його горілка доведе, а не вважав за необхідне стриматися. Він повинен був подумати над тим, щоб вас поєднати, або, коли б ти навіть виявився негідником, то він би повинен був підтримати свою дитину в нещасті, а не шукати рятунку в горілці, не добивати доньки своєю смертю! Для вас обидвох, Ігорю, у мене ще виправдання знайдеться, але для покійного — ні. Та ми лишім обсуджування мертвих. Над ними є вже інший Суддя... Ти ще розумієш, що говориш?
— Розумію, Євгене. Я п’яний, але розумію.
— Гаразд. Тоді хочу взяти з тебе обіцянку, що ти не зробиш ніякої дурниці. Можеш мені це пообіцяти?
— Обіцяю, Євгене.
— Добре, тримаю тебе за слово! Маруся також була, щось плела про самогубство на похороні, й ледве я її відговорив. Тепер спокійний за вас обидвох. Не йдіть за прикладом покійного, бо аж тоді зробите злочин.
Слова якось повільно доходили до свідомости Березовського, і він здивувався по довгій паузі:
— Ти говорив з Марусею?!
— Говорив, — хитнув головою Веретелюк, мов кінь. — Був на похороні і говорив.
— Ти був на похороні?! І чому ж ти мені нічого не написав?!
— Не люблю плутатися в чужі справи, хіба з конечности. Та й Маруся не хотіла.
— Не хотіла?!
— Е-е, ти, бачу, розговорився, а мені ніколи. Маю дижур[59] у школі. Пий ще!
Ігор відхилив рішучим рухом подану склянку:
— Ні, Євгене, я більше не питиму! Ні зараз, ні ніколи більше в житті! Досить з мене прикладу покійного тестя...
— Ну, то лягай. Виглядаєш, як з хреста знятий. Лягай і спи спокійно. До поїзду я тебе збуджу.
Постелив ліжко, поміг Ігореві роздягнутися, накрив, його дбайливо і на прощання жартівливо потермосив за вухо:
— Ех, ти, Дон Жуане новочасний!
Добрий, милий, сердега Каланча!..
* * *
Друга безсонна ніч у поїзді й тягар думок у мозку.
Випросить відпустку і поїде до Марусі. Як зустрінеться з нею? Що їй скаже? Як подивиться в очі?
Хоч, властиво, чим він завинив? Що відкинув безглузді церемонії в подружжі? Чи це його вина, коли він має інакші від Марусиних погляди? А, коли і вина, то з чим поїде? Знову буде переконувати? Ні, не буде! Є випадки, в яких треба відступити від засад, і на цей раз саме такий випадок стався.
Чому раніше не погодився на вимогу Григорія Степановича? Чому бодай не написав йому, як умовилися з Марусею? Не написав, бо в глибині душі відчував, що таким листом дуритиме старого за засадою: вовк ситий і кози цілі. Це було б зовсім нечесно. Краще просто сказати «ні», але не хитрувати і не комбінувати.
Але, з другого боку, все сталося власне тому, що не хотів поступитися, не хотів кривити душею.