———
Атланта, графіті на фасаді Першої баптистської церкви, написано червоною фарбою з балончика: «Любий Ісусе. Скоро побачимося. Твоя подруга Америка. P. S. Сподіваюся, до кінця тижня в тебе ще лишиться трохи місця».
Розділ 27
Уранці 27 червня Ларрі Андервуд сидів на лавці в Центральному парку та спостерігав за звіринцем. Позаду нього була вщерть запруджена машинами П’ята авеню, та наразі стояла тиша: водії автівок або повтікали, або повмирали. Багато бутиків униз по вулиці перетворилися на руїни. Вони й досі курилися.
З того місця, де сидів Ларрі, було видно лева, антилопу, зебру та якусь мавпу. Усі, окрім мавпи, повмирали. Ларрі вирішив, що сконали вони не через грип: їх не поїли та не годували бозна-скільки — ось що їх убило. Усіх, окрім мавпи; і за три години, що він за нею спостерігав, вона поворушилася лише чотири чи п’ять разів. Мавпі вистачало розуму, щоб перехитрити смерть від спраги чи голоду, поки що вистачало, однак було добре видно, що вона серйозно захворіла на супергрип. І почувалася дуже кепсько, це точно. Світ старий і жорстокий, навіть до тварин.
Праворуч від нього годинник вибив одинадцяту. Наразі механічні тварини, які так подобалися дітям, виступали перед порожньою аудиторією. Ведмідь сурмив у ріжок, механічна мавпа, яка ніколи не захворіє (однак може врешті спрацюватися), грала на тамбурині, слон бив хоботом у барабан. Важке музло, крихітко, важке, блядь, музло. «Кінець світу», сюїта в аранжуванні для механічних фігурок.
Трохи згодом годинник замовк, і Ларрі знову почув хрипкий крик, тепер уже милосердно ослаблений відстанню. Цього ранку покликач страховиськ перебував ліворуч від Ларрі — певне, десь на гральній ділянці Гекшера. Може, впаде там у дитячий басейн і захлинеться.
— Страховиська йдуть! — лунав тихий, хрипкий крик.
Сьогодні хмари розійшлись, і днина стояла яскрава й спекотна. Ларрі побачив, як повз його ніс пропливла бджола. Поблизу було кілька квітників, і комаха облетіла одну з квіток, а тоді сіла на півонію, здійснивши посадку на три точки. З боку звіринцю почулося заспокійливе, сонне дзижчання мух: на мертвих тварин опустився темний рій.
— Страховиська йдуть!
Покликач страховиськ був високим чоловіком. На вигляд років шістдесят п’ять. Ларрі вперше почув його минулої ночі, яку провів у готелі «Шеррі-Нетерленд». Його голос звучав урочисто й моторошно, ширячись темними, незвично тихими вулицями Мангеттену, наче спотворений луною крик божевільного Єремії[133]. Ларрі лежав без сну у двоспальному ліжку, і, попри те, що в номері горіла кожнісінька лампочка, не відпускала впевненість, що покликач страховиськ ішов по нього — шукав його, як потвори з нав’язливих кошмарів. Деякий час Ларрі здавалося, що голос дедалі гучнішає, наближається («Страховиська йдуть! Страховиська вже в дорозі! Вони вже зайшли в передмістя!»), і він чекав, коли двері до його номера, замкнені на потрійний замок, розчахнуться всередину й на порозі стоятиме покликач страховиськ… який виявиться не людиною, а гігантським, подібним до троля песиголовцем з очиськами, як у мухи, та вкритими слиною іклами.
Однак цього ранку Ларрі побачив його в парку, і виявилося, що це лише божевільний старигань у вельветових штанях, ляпанцях-зорі[134] та рогових окулярах, одна дужка яких трималася на скотчі. Ларрі спробував до нього заговорити, та покликач страховиськ перелякався й дав драла, гукаючи через плече, що страховиська можуть з’явитися на вулицях щомиті. Він перечепився через низенький сітчастий паркан і беркицьнувся на велосипедну доріжку з гучним і комічним «фльоп!»; окуляри злетіли з носа, але не розбилися. Ларрі рушив до нього, проте покликач страховиськ випередив його — він підхопив окуляри та кинувся в бік алеї, безперестанку волаючи свої попередження. Тож за півдня думка Ларрі про цього чоловіка змінилася: крижаний страх заступили нудьга й легка роздратованість.
У парку були й інші люди, і де з ким він розмовляв. За великим рахунком, вони поводились однаково, і Ларрі гадав, що й сам мало чим від них відрізняється: очманілі, говорили не до ладу і, здавалося, під час розмови не могли не хапати співрозмовника за рукав. Їм було що розповісти, та історії вони мали однакові. Їхні друзі та родичі померли або помирали. На вулицях стрілянина, П’яту авеню охопило полум’я, і чи правда, що «Тіффаніз»[135] більше немає? Як таке може бути? Хто прибиратиме вулиці? Хто забере сміття? Чи варто тікати з Нью-Йорка? Вони чули, що військові охороняють усі виїзди й виходи. Одна жінка до смерті боялася, що з метро виповзуть щури й успадкують землю — це нагадало Ларрі його власні думки того дня, коли він повернувся до Нью-Йорка. Один молодик жував «Фрітос»[136] із гігантського пакета й невимушено розказував Ларрі, як він здійснить мрію свого життя. Він прямував до стадіону «Янкіз», де збирався оббігти аутфілд голяка, а тоді помастурбувати на домашню пластину[137]. «Такий шанс випадає раз на життя, чуваче», — сказав він Ларрі, підморгнув обома очима й тоді пішов собі далі, наминаючи «Фрітос».
133
Єремія — давньоєврейський біблійний пророк, який почав чути Бога в 15 років і написав книги «Пророцтва» та «Плач».
135
«Tiffany & Company» — компанія з продажу ювелірних виробів, має бутики в усьому світі. Головний офіс розташований у Нью-Йорку.
137
Аутфілд (зовнішнє поле) — частина ігрового поля, розташована за межами інфілду (внутрішнього поля), який, своєю чергою, складається з чотирьох баз, серед яких є й домашня база з жаданою для наминателя «Фрітос» пластиною.