Багато хто з відвідувачів парку був хворим, але мерців траплялося не дуже багато. Певне, людей бентежила думка про те, що ними можуть поласувати тварини, і коли вони відчували наближення кінця, то заповзали до будинків. Цього ранку Ларрі наштовхнувся лише на один труп, та цієї зустрічі йому вистачило з головою. Він ішов Діагональною дорогою № 1 і завернув до громадської вбиральні. Ларрі відчинив дверцята, і всередині сидів вишкірений мрець — його обличчям завзято повзали опариші, руки лежали на голих стегнах, а погляд запалих очей був націлений на прибульця. Ларрі огорнуло нудотним запахом, та таким солодким, ніби мрець на унітазі був зіпсутою цукеркою — смаколиком, який у сум’ятті покинули на поталу мухам. Ларрі загрюкнув двері, але запізно: він розпрощався з кукурудзяними пластівцями, які з’їв на сніданок, і так довго сіпався від спазмів, що злякався, як би шлунок не надірвав. «Господи, якщо ти існуєш, якщо й досі розглядаєш прохання грішників, молю про одне: не показуй мені такого сьогодні, — благав Ларрі, шкандибаючи назад до звіринцю. — І так кепсько, коли навколо блукають шизоїди… та цього я не витримаю. Красно тобі дякую».
Ларрі сидів на лавці біля звіринцю (наразі покликач страховиськ відійшов за межі чутності) і зловив себе на думках про чемпіонат Головної бейсбольної ліги п’ятирічної давності. То були приємні спогади, адже саме тоді Ларрі востаннє почувався абсолютно щасливим, мав чудову фізичну форму й не накручував себе через усякі дурниці.
Гарні часи настали невдовзі після того, як він розсварився з Руді. Погризлися вони через дурню, і якби зустрілися знову («Цього вже ніколи не станеться», — почулося в його голові важке зітхання), Ларрі попросив би пробачення. Якби це їх помирило, він би став перед Руді навколішки й поцілував його черевики.
Вони сіли в старий роздовбаний «мерк’юрі» 1968 року та рушили до протилежного узбережжя. В Омасі в тарантайки навернулася коробка передач, і відтоді вони просувалися вперед так: два тижні — робота, потім — попутки на захід, ще пара тижнів роботи й так далі. Деякий час вони працювали на фермі на заході Небраски, унизу її ручки[138], й одного вечора Ларрі програв у покер шістдесят доларів. Наступного дня він попросив у Руді трохи грошей, щоб розплатитися. Місяць по тому вони прибули до Лос-Анджелеса, і Ларрі першим знайшов роботу. Ну, якщо можна назвати роботою миття посуду за мінімальну ставку. Минуло три тижні, й одного вечора Руді порушив питання позички. Він сказав, що познайомився з одним хлопцем, який порадив йому дуже надійну агенцію з працевлаштування, але за послуги вони беруть двадцять п’ять баксів. Руді сказав, що він би й не згадував, однак…
Ларрі заявив, що віддав гроші. І квит. Коли Руді потрібні двадцять п’ять зелених — окей. Якщо це не означатиме, що Ларрі повернув той самий борг двічі.
Руді сказав, що він лише хоче забрати свої гроші, а подарунки та чос Ларрі Андервуда йому не потрібні.
— Господи Боже, Руді, — сказав Ларрі та спробував добродушно засміятися. — Не думав я, що потрібно було просити в тебе письмове підтвердження про отримання боргу. Певне, я помилявся.
Вони договорилися до повноцінної сварки, мало не дійшло до бійки. Під кінець обличчя в Руді палало рум’янцем.
— Отакий ти, Ларрі! — кричав він. — Отакий ти, до самих кишок! Я гадав, що так і не засвою цей урок, та нарешті мені це вдалося. Іди ти в пизду, Ларрі.
Руді зібрав речі, і Ларрі кинувся за ним на сходи будинку, у якому вони винаймали свою дешеву кімнату, вихопив гаманець. У таємному відділенні за фотокартками лежали три акуратно складені десятки, і Ларрі жбурнув їх у Руді.
138
На мапі штат Небраска скидається на предмет, у якого західна частина вужча й схожа на ручку.