— То лише такий вислів, — сказав він, закліпавши очима від її ледве стримуваної люті. — А що воно взагалі таке, ота яма?
— Це могила. Для батька.
Гарольд Лодер тихо й знічено зойкнув.
— Зараз я піду до хати — перш ніж закінчу, хочу попити трохи води. Щиро кажучи, Гарольде, буде краще, якщо я вийду й тебе вже тут не буде. У мене немає настрою.
— Зрозуміло, — порожнім голосом проказав він. — Але, Френ… тут, на городі?
Вона вже рушила була до будинку, та ці слова її розлютили, і вона крутнулася до Гарольда.
— Ну а що б ти запропонував? Покласти його в труну й відтягти її на цвинтар? Заради Бога, навіщо? Він любив свій город! І взагалі, до чого тут ти? Яке тобі до цього діло?
У неї потекли сльози. Френ розвернулася й побігла до кухні, мало не врізавшись у передній бампер «кадилака». Вона знала, що Гарольд дивиться на її гойдливі сідниці та запасається матеріалом для порнофільму, який постійно крутиться в його голові, — ще ніколи в житті Френ так не злилася й не засмучувалася.
Протимоскітні двері з виляском зачинилися в неї за спиною. Вона підійшла до раковини й одну за одною випила три склянки холодної води. Глибоко в її лоба ввігналася срібна голка болю. Здивований живіт скрутився. Френ замружилась і схилилася над порцеляновою раковиною — знудить чи ні? За мить шлунок сказав, що прийме ту воду, принаймні спробує.
— Френ? — почувся тихий, непевний голос.
Вона розвернулася й побачила, що за дверима, мляво звісивши руки, стоїть Гарольд. Він мав стурбований і нещасний вигляд. Раптом Френні стало його шкода. Гарольд Лодер — парубок, який катається сумним, спустошеним містом у «кадилаку» Роя Бренніґена; парубок, який, певне, жодного разу не ходив на побачення; хлопець настільки затурканий, що все це могло здаватися йому однією злою насмішкою: побачення, дівчата, друзі… усе. Може, включно з ним самим.
— Гарольде, вибач.
— Та ні, я не мав права нічого казати. Слухай, як хочеш, я допоможу.
— Дякую, та я б радше зробила все сама. Це…
— Це особисте. Авжеж, розумію.
Френ могла б дістати з кухонної шафи светр, та, звісно ж, він здогадається, нащо вона його вдягла, а їй не хотілося знову його знічувати. Гарольд старається бути хорошим хлопцем — певне, для нього це те саме, що розмовляти іншою мовою. Вона вийшла на ґанок, і кілька секунд вони просто стояли й дивилися на город, на яму та землю, накидану біля неї. А навколо, наче нічого не змінилося, дрімотно бринів день.
— Що будеш робити? — спитала вона.
— Не знаю, — відказав він. — Однак… — Гарольд замовк.
— Що?
— Ну, важко сказати. Я не найпопулярніша людина на цьому клаптику Нової Англії. Сумніваюся, що місцевий люд поставить мені пам’ятник, навіть якщо здійсниться моя давня мрія і я стану славетним письменником. Між іншим, гадаю, що, коли ця земля виростить іще одного відомого письменника, я буду вже старцем із бородою до пояса.
Френні нічого не сказала, лише стояла й дивилася на нього.
— Отже! — вигукнув Гарольд, і його тіло здригнулося так, наче те слово вибухнуло в його роті. — Отже, я змушений розмірковувати над цією несправедливістю. І вона, ця несправедливість, видається мені такою жахливою, що легше повірити, ніби бевзням, які відвідують місцеву цитадель навчання, таки вдалося звести мене з розуму.
Він підсунув окуляри, що сповзли з носа, і Френ співчутливо помітила, яка занедбана в нього шкіра. Невже йому ніхто не казав, що мило з водою впоралися б бодай із дещицею тих прищів? Чи всі були надто заклопотані гарненькою, мініатюрною Емі й дивилися тільки за тим, як вона виблискувала в Університеті Мейну із середнім балом у 3,8, як закінчила навчання на двадцять третьому місці з-поміж тисячі однокурсників? Емі, яскрава, життєрадісна красуня, проти незграбного Гарольда.
— Звести мене з розуму, — тихо повторив він. — Катаюся містом на «кадилаку» з учнівським посвідченням. І глянь на ці чоботи. — Він підтягнув джинси, відкривши пару блискучих, вигадливо розшитих ковбойських чобіт. — Вісімдесят шість доларів. Просто зайшов до «Човна-чобітка» та вибрав пару свого розміру. Почуваюся самозванцем. Актором у виставі. Сьогодні було кілька миттєвостей, коли я був певен, що збожеволів.
— Ні, — сказала Френ. — Як там кажуть? Я буду у твоєму сні, якщо ти зайдеш до мого[152]? Ми не здуріли, Гарольде.
Від нього тхнуло так, ніби він не мився днів три-чотири, та її це більше не переймало.
— Можливо, було б краще, якби виявилося, що таки здуріли.
— Хтось з’явиться, — сказала Френ. — Трохи згодом. Після того, як ущухне ця хвороба, чим би вона не була.
152
Рядок із пісні Боба Ділана «Розмова про Третю світову війну, блюз» («Talkin’ World War III Blues»).