Господи, невже я помираю?
Брейдентона охопив пекучий жах, і він відбивався від цієї думки, а в голові його надувався й клубочився жар, справжня піщана буря. Та раптом його шарпке дихання зупинилося — унизу, за зачиненими дверима спальні, почав наростати якийсь звук.
Спершу Брейдентон подумав, що то пожежна чи поліцейська сирена. Вона розросталася, гучнішала, наближалася. За тим шумом різко гупали кроки — вони пролунали коридором, перетнули вітальню й так загамселили сходами, немов ними мчала навала готів.
Брейдентон підсунувся вище на подушку. Він нажахано скривився, а очі на набряклому, зчорнілому обличчі перетворилися на два блюдця, та звук наростав. Це була вже не сирена, а різкий, заливистий вереск, на який була не спроможна людська горлянка — крик банші або якогось страховинного Харона, який прийшов, щоб переправити його через ріку на межі світу живих і царства мертвих.
Тепер звук бігу стугонів у верхньому коридорі й рухався просто на нього — дошки скрипіли, стогнали й скаржилися під вагою безжальних стоптаних підборів, і раптом Кіт Брейдентон зрозумів, хто це, і закричав, коли двері розчахнулися й до спальні увірвався чоловік у линялій джинсовій куртці. Наче біла, мерехтлива шеренга пожбурених ножів, на обличчі, як у божевільного Санта Клауса, сяяла посмішка вбивці, а на правому плечі він ніс оцинковане відро.
— ХА-А-А-А-АЙ-ЙА-А-А-А-А-А!!!
— Ні! — заголосив Брейдентон, звівши з останніх сил руки. — Ні! Ні-і!..
Відро перевернулося, і з нього ринула вода, що немов зависла в повітрі, осяяна жовтим світлом від лампи — найбільший у цілому всесвіті діамант, крізь який виднілося обличчя темного чоловіка — заломлене, викривлене й від цього схоже на пику щасливого троля, який щойно виліз із найтемніших, набитих лайном кишок пекла, щоб побіситись у світі людей. Вода шугонула донизу, і від раптового холоду горлянка в Брейдентона миттєво розтулилася, вичавивши зі своїх стінок великі краплини крові. Він хапнув повітря, одним спазматичним рухом скинув із ліжка покривало й тепер міг вільно сидіти або лежати й грітися, наче риба на сонці, тоді як через цю вимушену боротьбу його тіло шмагали судоми, наче хорти, що гризуться на бігу.
Він закричав. Раз, удруге. А тоді просто лежав із вибалушеними очима й трусився в гарячці від маківки до пальців на ногах. У голові гупало, очі вилазили з орбіт. Подразнене горло знову стислося до болючої шпарини, і Брейдентон продовжив жалюгідну боротьбу за кожен подих. Його тіло почало сіпатися й тремтіти.
— Так і знав, що це тебе остудить! — радісно вигукнув чоловік, відомий йому як Річард Фрай, і кинув відро. — Що за діла, я так і знав, що це поможе, Кінгфіш[163]! Маєш мені дякувати, любий друже, маєш дякувати. Не чую. Не можеш говорити? Ні! Та глибоко в душі ти знаєш, що можеш. Ти знаєш, і я знаю. Йі-і-і-і-г-а-а-а!!!
Він підскочив з розчепіреними колінами, наче Брюс Лі в одній з епічних стрічок про кунг-фу від Ран Ран Шо[164], і на мить завмер у повітрі просто над Кітом Брейдентоном — так само, як вода перед цим, і його тінь заплямувала груди хворого в мокрій піжамі. Брейдентон слабко зойкнув. А тоді коліна Річарда Фрая опустилися з боків грудної клітки, промежина зависла в кількох дюймах над тілом Брейдентона, а обличчя палало, як смолоскип у підвалі якогось готичного роману.
— Мусив тебе розбудити, друзяко, — сказав Фрай. — Не хотілося, щоб ти відчалив, а ми так і не перекинулися слівцями.
— …злізь… злізь… злізь із мене…
— Та перестань, друзяко, я що, на тобі? Я ж лише зависнув над тобою. Як весь великий невидимий світ.
Страх виповнив Брейдентона агонією, і він міг лише важко сопіти, труситися й намагатися відвернути очі від того радісного полум’яного обличчя.
— Є розмова про кораблі, морських котиків, морський віск і наявність жала в бджоли. А ще про папери, які ти мав для мене підготувати, про автівку та ключі до неї. Так от, у твоєму гей-ражі стоїть «шеві», та я знаю, що то твій пікап, котику. Що скажеш?
— …вони… папери… не можу… говорити…
Він хрипко хапнув повітря. Його зуби стрекотали, наче дрібні пташки на дереві.
— Краще тобі розговоритися, — сказав Фрай та виставив великі пальці.
Пальці, як і решта, мали по два суглоби, та він закрутив ними під кутами, які заперечували і біологію, і фізику.
— Бо як мовчатимеш, мені доведеться зробити з твоїх небесно-блакитних оченят брелок, і пеклом ти гулятимеш разом із псом-поводирем.
163
Кінгфіш — персонаж ситкому «Еймос та Енді», який уперше почали транслювати по радіо ще в 1920-х рр.
164
Сер Шао Іфу (1904—2014) — китайський мільярдер і філантроп, засновник медіакорпорації «Шо Орґанізейшн».