Він тицьнув пальцями в Брейдентонові очі, і той безпорадно втиснув голову в подушку.
— Скажеш, і я лишу тобі потрібні пігулки, — сказав Фрай. — Більше того, я навіть потримаю тебе, щоб ти їх ковтнув. І тобі покращає, друже. Ті пігулки геть усе владнають.
Брейдентон тремтів уже не тільки від холоду, а й від страху.
— Папери… на ім’я Рендалла Флеґґа, — видушив він з-поміж цокотливих зубів. — У кухонній шафі. Під… копіркою.
— А машина?
Брейдентон напружив мозок. Чи знайшов він машину цьому чоловікові? Ці знання були дуже далеко, за стіною полум’яного марення, і гарячка щось зробила з його мисленням, випалила цілі бази даних. Цілі комірки пам’яті перетворилися на шухляди із закопченими проводами й розплавленими реле. Замість автівки, про яку питав цей страшний чоловік, у голові виринув образ його першої машини — «студебекера» 1953 року з кулевидним носом, який він пофарбував у рожевий.
Фрай акуратно закрив йому рот, а другою рукою затиснув ніздрі. Брейдентон заборсався. З-під руки гостя виривалися кошлаті стогони. Фрай прибрав руки.
— Покращилася пам’ять?
На диво, так.
— Машина… — пробелькотів Брейдентон і почав хекати, наче пес. Світ закрутився, вирівнявся, і він продовжив: — Машина стоїть… за заправкою «Коноко»… якраз за містом. На трасі 51.
— Північ чи південь?
— Півдх.. півдх…
— Півді-вівді! Зрозуміло. Ще щось?
— Накрита брезентом. Це б’ю… б’ю… «б’юїк». Реєстрація на кермовій колонці. Виписана на… Рендалла Флеґґа.
Брейдентон знову зірвався на сапання — він більше не міг говорити й лише витріщався на Флеґґа з тупою надією.
— Ключі?
— Килимок. Під ним…
Фраєві сідниці опустилися йому на груди й тим здушили наступні слова. Він умостився там, наче на зручному пуфі в гостях у друга, і раптом Брейдентон уже не міг увібрати в себе бодай дещицю повітря.
Наостанок він видихнув одне слово:
— Прошу…
— Та будь ласка, — відповів Фрай-Флеґґ із діловитою посмішкою. — Скажи «добраніч», Кіте.
Говорити Кіт Брейдентон не міг, тож лише крутив очима в набряклих орбітах.
— Не думай про мене погано, — тихо сказав темний чоловік, дивлячись на нього згори вниз. — Просто вже маємо поспішати. Карнавал починається ранувато. У них там є американські гірки, «Кинь-виграй», «Колесо фортуни». І сьогодні моя щаслива ніч, Кіте. Чую, що поталанить. Усім нутром чую. Тож маємо поспішати.
———
Станція «Коноко» розташовувалася за півтори милі звідти, і коли він туди дійшов, була вже чверть на четверту ночі. Здійнявся вітер, і Флеґґа супроводжувало його виття. Дорогою до заправки йому трапилися три мертві пси й чоловічий труп у якійсь уніформі. Угорі сяяли яскраві байдужі зорі — іскри, викресані з чорної шкіри Всесвіту.
Брезент, яким накрили «б’юїк», туго напнули й прибили кілками до землі. Тканина лопотіла на вітрі. Щойно Флеґґ повисмикував припони, накривало зринуло в ніч та шугонуло на схід, наче великий коричневий привид. Та питання було в тому, куди податися йому.
Він стояв біля «б’юїка» — моделі 1975 року випуску, однак у гарному стані (тут машинам велося непогано: вологість низька, тож іржі було важко за щось ухопитися) — і по-вовчому принюхувався до нічного літнього повітря. У ньому чувся такий пустельний аромат, який можна відчути лише вночі. Цілісінький «б’юїк» стояв посеред автомобільного анатомічного театру — у вітристій тиші автомобільні деталі здавалися монолітами з острова Пасхи. Блок циліндрів. Вісь, подібна до гантелі якогось культуриста. Купа шин, у яких пугукав вітер. Лобове скло з тріщиною. І ще всяке.
Найкраще йому думалося в подібних місцинах. У такій обстановці хто завгодно міг стати Яґо[165].
Він пройшов повз «б’юїк» і провів рукою по м’ятому капоту чогось, що колись могло бути «мустангом».
— Гей, маленька «кобро», ти їх подолаєш, чудово це знаєш…[166] — тихо проспівав Флеґґ.
Він копнув запорошеним черевиком продавлений радіатор, і під ним показалося гніздо коштовностей, що закліпало на Флеґґа тьмянуватими вогнями. Рубіни, смарагди, перлини з гусяче яйце, діаманти, що сяяли незгірше від зір у небі. Він клацнув пальцями, і вони зникли. Та куди йому податися?
Вітер стогнав, пронизуючи розбите вікно старого «плімута», і всередині шурхотіли крихітні живі істоти.
Позаду також зашелестіло. Він розвернувся й побачив Кіта Брейдентона, одягненого лише в дурнуваті жовті труси. Над резинкою плавок, наче лавина в стоп-кадрі, нависало черево поета. Брейдентон прямував до нього, чвалаючи серед залишків маслкарів[167]. Він проколов ногу ресорою, зробивши собі безкровну стигмату. Пуп Брейдентона нагадував чорне око.
166
«Hey Little Cobra» — пісня гурту «The Rip Chords», записана в 1963 р., у якій ідеться про автоперегони.
167
Маслкари («м’язисті автомобілі») — машини з потужними двигунами, які випускали із середини 1960-х до середини 1970-х рр.