Позаду нього зігнулися молоді деревця, і їхнє листя скажено заляскотіло, наче прапорці над майданчиком зі старими автівками у вітряний день. Одне-два зламалися — вони тихо тріснули, наче хтось стріляв по мішенях. Посипалися обсмалені шматки цистерни: вони падали по той бік дороги (деякі — на саму дорогу), врізалися в асфальт із гучним брязканням. На деяких шматках металу, чорних та покручених, як випускна труба, і досі були заклепки.
КА-ВАМ-М-М!
Сміттєбак сів і побачив, що за паркінгом «Чірі Ойл» виросло велетенське вогненне дерево. З його маківки валив чорний дим, що здіймався вгору неймовірно високим стовпом. Якщо не замружити очі до шпарини завтовшки в аркуш, на нього неможливо дивитися. Полум’я випромінювало палючий жар — він немовби натягував шкіру аж до блиску. Очі засльозилися, відмовляючись спостерігати за цим видивом. У двадцяти футах[174] ліворуч у землю врізався ще один закопчений ромбовидний шмат металу мало не сім футів[175] завширшки, і сухе листя, що вкривало вологий мох, загорілося тієї ж миті.
КА-ВАММ-КА-ВАММ!
Якщо він не зрушить із місця, то займеться, згорить одним спалахом, звиваючись, лементуючи. Він підхопився й побіг узбіччям до Ґері. Повітря дедалі жаркішало та обпікало легені — у нього з’явився присмак важкого металу. Сміттєбак узявся обмацувати волосся, щоб перевірити, чи голова не горить. Його оповив солодкий сморід бензину. Гарячий вітер шматував одяг. Він почувався так, наче тікає з гігантської мікрохвильової печі. Дорога перед очима, повними сліз, роздвоїлася, потім розтроїлася.
Почулося подібне до кашлю ревіння — дедалі більший повітряний тиск зім’яв офіс «Чірі Ойл». У повітрі засвистіли скляні ятагани. З неба ринув дощ бетонних уламків, і вони градом посипалися на дорогу. Шмат сталі завбільшки з четвертак і завтовшки з батончик «Марс» продірявив рукав Сміттєбака й дряпнув руку. Один осколок (доволі великий, щоб перетворити його голову на желе з гуаяви) вдарився об землю попереду, лишивши по собі чималий кратер. А тоді Сміттєбак вибіг із зони ураження, та не спинився. У голові так гупала кров, наче сам його мозок побризкали мазутом і підпалили.
КА-ВАММ!
Ще одна цистерна. Опору повітря спереду ніби не стало, і ззаду до нього притулилася велетенська тепла рука, щільно обтисла кожен вигин його тіла, від голови до ніг, та штовхнула Сміттєбака: носаки його черевиків ледве торкалися дороги, а на обличчі з’явився вишкір людини, що напудила в штани, бо її прив’язали до найбільшого у світі повітряного змія, якого підхопив міцний порив вітру, і мотузка обірвалася — лети, лети, крихітко, високо в небо, лети, доки вітер не облишить тебе, перетворивши на безпорадний галасливий метеорит.
Позаду лунала канонада вибухів, наче в повітря на язиках праведного полум’я злітав склад боєприпасів самого Господа; сатана штурмував небеса, а капітан його артилерії — це скажено вишкірений дурень із червоними, оббілованими щоками, Чувак-Сміттєбак, якому вже ніколи не бути Дональдом Мервіном Елбертом.
Повз нього миготіли розбиті автівки, що стояли на узбіччі, поштова скринька містера Стренга з піднятим прапорцем, мертвий пес із задертими лапами, звалений електричний стовп у кукурудзяному полі.
Рука штовхала вже легше. Попереду з’явився опір. Сміттєбак ризикнув зиркнути за спину й побачив, що схил, на якому стояли паливні цистерни, перетворився на суцільну масу вогню. Горіло все. Здавалося, палала навіть дорога, і обважнілі од листя дерева займалися просто на його очах.
Чувак-Сміттєбак пробіг іще з чверть милі[176], а тоді захекано вповільнився, надуваючи щоки. Він проплентався близько милі та сів перепочити. Сміттєбак дивився на дим і радісно нюхав гар. Гасити вогонь було нікому, і полум’я могло податися в будь-який бік — куди вітер подме. Горітиме місяцями. Зжере Повтенвілль і рушить далі на південь, руйнуючи будинки, села, ферми, поля, гаї та ліси. Лінія вогню могла сягнути Терр-Ота й спопелити місце його колишнього ув’язнення. А може піти ще далі! Насправді може й…
Його очі знову звернулися до півночі, у бік Ґері. Зараз місто було вже видно: проти неба тихо й безневинно стояли велетенські труби, наче мазки білої крейди на світло-блакитній дошці. А за Ґері — Чикаґо. Скільки там цистерн із паливом? Скільки заправок? Скільки мовчазних поїздів на рейках, скільки вагонів із селітрою та скрапленим газом? Скільки бідних районів із сухими, як хмиз, халупами? Скільки ще міст за Ґері й Чикаґо?