Було досить легко уявити, що тут сталося. Люди опинились у пастці, та їм не забракло здоров’я, щоб рушити далі пішки. Вони повиходили з машин і почали просуватися в бік Джерсі — ішли хідником, як і він. А попереду був командний пункт, кулеметна установка чи ще щось.
Був? Чи досі є?
Ларрі стояв, стікав потом і намагався второпати, як діяти далі. Непроникна темрява була чудовим полотном, і його свідомість радо проектувала на нього свої вигадки. Ось що він бачив: за кулеметом з інфрачервоним прицілом поприсідали солдати в герметичних комбінезонах — вони дивилися перед собою похмурими очима, виглядаючи людей, які хотіли вибратися з тунелю; один солдат-камікадзе в окулярах з інфрачервоним баченням крався до нього з ножем у зубах; двоє вояків нишком заряджали мортиру снарядом з отруйним газом.
Однак Ларрі не міг змусити себе повернутися назад. Він був майже впевнений, що ці образи — лише фантазії, та й сама думка про повернення до Мангеттену здавалася йому нісенітницею. Військові полишили тунель. Це доводив мертвий солдат, через якого він переступав. Проте…
Проте лишалася одна річ, яка справді його турбувала, — мертві тіла попереду. Вони були навалені одне на одне й височіли над хідником футів на вісім-дев’ять[185]. Ларрі не міг переступити їх так просто, як того солдата. А якщо злізти з хідника на дорогу, можна й ногу зламати. Тож коли він збирався йти далі, йому доведеться… ну… доведеться йти просто по трупах.
У темряві позаду нього щось ворухнулося.
Ларрі крутнувся на місці, похоловши від страху, — він почув якесь шурхотіння… чийсь крок.
— Хто там? — крикнув він, знявши з плеча гвинтівку.
Відповіді не було. Сама луна. Коли вона згасла, він почув (або ж йому здалося, що почув) тихий звук дихання. Ларрі стояв у темряві, вирячивши очі, а волосся на потилиці стало сторч. Він затамував подих. Тиша. Ларрі вже почав думати, що йому почулося, коли до вух знову долинув той звук… тихий, шаркітливий крок.
Ларрі ошаліло намацував запальничку. Йому навіть не подумалося, що вогник може зробити з нього чудову мішень. Він вихопив її з кишені, та коліщатко зачепилося за нитку, і запальничка висковзнула з пальців. Ларрі почув, як вона клацнула об поручні, а тоді тихо бемкнула об капот автівки внизу.
До нього знову долинуло шаркання, уже трохи ближче, та було важко сказати наскільки. Хтось ішов по його душу, і охоплений жахом розум показав Ларрі солдата з перерізаним горлом — живий мрець повільно чвалав до нього в пітьмі…
Почувся ще один тихий крок.
Ларрі згадав про гвинтівку. Він приставив приклáд до плеча й почав тиснути на курок. У замкненому просторі прогриміли оглушливі постріли. Він закричав, та його заглушило ревіння порохових вибухів. Вогонь бризкав із дула «вінчестера», і спалахи вихоплювали з темряви обриси кахлів і завмерлих потоків машин — вони блимали перед його очима низкою чорно-білих світлин. Рикошет вищав, наче банші. Гвинтівка знову й знову лупила його по плечу, доки воно не заніміло. Віддача розвернула Ларрі, і тепер він стріляв уже над дорогою, а не хідником, та все одно не міг спинитися. Його палець працював сам по собі, і навіть коли ударник заклацав ухолосту, Ларрі продовжував сіпати спусковий гачок.
Луна котилася тунелем. Яскраві залишкові зображення зависли перед очима в потрійній експозиції. У повітрі стояв запах кордиту, у грудях свистіло, та Ларрі цього майже не помічав.
Стискаючи гвинтівку, він знову розвернувся, та цього разу на екрані його уяви з’явилися вже не солдати в стерильних костюмах, як зі «Штаму “Андромеда”»[186], а морлоки — такі, якими їх зобразили на сторінках комікс-адаптації «Машини часу» Г. Дж. Веллса від «Класик комікс»[187]: згорблені сліпі істоти, що вилазили з підземель, у яких без упину гули потужні машини.
Ларрі почав пробиратися через барикаду з м’яких непорушних тіл. Він зашпортувався, хапався за поручні, однак чвалав далі. Нога провалилася в якесь слизьке місиво, і з’явився гнилий, насичений газами сморід, однак він не зважав. Ларрі хапав ротом повітря й сунув далі.
А тоді в темряві позаду нього злинув крик, і він закляк на місці. «Ларрі! О, Ларрі, заради Бога!..» — котився тунелем відчайдушний, жалюгідний, напівбожевільний лемент.
186
«Штам «Андромеда»» («Andromeda Strain») — фантастичний роман-трилер Майкла Крайтона, у якому йдеться про поширення на Землі смертельного інопланетного вірусу. Роман видали в 1969 р., і в 1971 р. з’явилася екранізація Роберта Вайза, яка зміцнила популярність Крайтона.
187
«Classic Comics», або «Classics Illustrated» («Ілюстрована класика»), — серія коміксів видавництва «Elliot Publishing Company», у якій виходили коміксові версії класики світової літератури. Заснована в 1941 р.