Стю всміхнувся.
— Та останнім часом мені постійно сниться дуже страшний сон. Дуже поганий. Як і сон про ліфт, він постійно повторюється, однак у порівнянні це як вовк і кошеня. Він не схожий на жоден із моїх снів, та водночас подібний до всіх них. Він наче… усі мої кошмари разом узяті. І я просинаюся в кепському настрої, наче побачив не сон, а видіння. Мабуть, звучить як цілковита маячня.
— І що ж сниться?
— Один чоловік, — тихо промовив Бейтман. — Принаймні здається, що чоловік. Він стоїть на даху багатоповерхівки чи на вершині високої скелі. Що б то не було, воно здіймається на сотні футів, а його підніжжя оповите туманом. Сонце вже сідає, та він дивиться в інший бік — на схід. Іноді я бачу його в блакитних джинсах та куртці, але частіше він являється мені в балахоні з каптуром. Обличчя його не видно, та я бачив ті очі. Червоні очі. І в мене таке відчуття, ніби він шукає поглядом мене й рано чи пізно знайде або ж мене приведуть до нього… і тоді мені кінець. Тож я намагаюся закричати і… — Він знизав плечима й замовк.
— І тоді ви прокидаєтеся?
— Так.
Через дорогу перебіг Коджак і взявся злизувати з алюмінієвої форми залишки торта. Бейтман поплескав його по спині.
— Ну, це ж лише сон, — сказав він і підвівся, скривившись від хрускоту в колінах. — Якби мене відвели до мозкоправа на психоаналіз, гадаю, він би сказав, що цей сон є виявом мого страху перед лідером чи лідерами, які можуть усе наново запустити. Або ж страху перед технологією в цілому. Бо я й справді вважаю, що всі нові суспільства, які виникнуть тут, на Заході, ґрунтуватимуться на технологіях. Шкода, і це не обов’язково, одначе буде саме так, бо ми підсіли, ми на гачку. Вони не згадають кут, у який ми себе загнали. Або ж не схочуть згадати. Брудні річки, діри в озоновому шарі, атомні бомби, забруднення атмосфери. Вони пам’ятатимуть лише те, що колись можна було грітися вночі, не докладаючи великих зусиль. Бачите, на додачу до інших вад я ще й луддит[207]. Та цей сон… він не відпускає мене, Стю.
Редман промовчав.
— Ну, я б уже повертався, — жваво сказав Бейтман. — Я вже захмелів, і здається, що після обіду поллє дощ.
Він рушив до краю галявини, пошарудів у кущах і за хвилину повернувся з тачкою. Потім старий опустив сидіння табуретки, поклав її в тачку разом із палітрою та кулером, а зверху дбайливо примостив свій посередній малюнок.
— Ви це аж сюди котили? — спитав Стю.
— Котив, доки не впав в око цікавий пейзаж. Щодня виходжу в іншому напрямку. Непогана розминка. Якщо ви йдете на схід, чому б вам не завітати до Вудсвілля й не заночувати в моєму домі? Тачку можемо котити по черзі, а в тому струмку холоне ще одна упаковочка пива. Тож додому котитимемося з шиком.
— Згода, — сказав Стю.
— От гарний чоловік. Певне, плескатиму язиком аж до дому. Східний техасцю, ви в руках професора Пустомелі. Як набридну, просто скажіть, і я заткаюсь. Без жодних образ.
— Я люблю слухати, — мовив Стю.
— Значить, вас сам Бог послав. Ходімо.
Вони рушили трасою 302. Один котив тачку, другий пив пиво. Вони мінялися, та Бейтман торочив без упину — продовжував свій безкінечний монолог, легко жонглюючи темами. Поряд вистрибував Коджак. Стю слухав супутника, задумувався про щось своє, а тоді знову повертався до плину розмови. Його збентежила картина, яку змалював Бейтман: сотня невеликих анклавів (зокрема мілітаристичних), які існують на землях, де всюди, наче іграшкові кубики, розкидана зброя Судного дня. На диво, його думки постійно поверталися до сну Ґлена Бейтмана — сну про безликого чоловіка на вершині високого будинку чи скелі, про чоловіка з червоними очима, який стоїть спиною до сонця й тривожно дивиться на схід.
———
Він прокинувся незадовго до півночі, весь спітнілий. Він кричав уві сні? Наче ні: із сусідньої кімнати чулося повільне й розмірене дихання Ґлена Бейтмана, і було видно, що Коджак спить у коридорі, поклавши морду на лапи. Місячне сяйво так яскраво окреслювало предмети, що все здавалося нереальним.
Прокинувшись, Стю сів, спершись на лікті, але тепер він ліг назад на вологе простирадло й накрив очі рукою. Він не хотів пригадувати той сон, однак не міг його позбутися.
207
Луддизм — рух робітників мануфактур проти впровадження машин і капіталістичної експлуатації у Великій Британії, був активним наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Назва походить від імені підмайстра Неда Лудда, який зруйнував свій верстат.