Тієї ж миті, як його погляд неохоче доповз до багряного, налитого кров’ю обличчя Рендалла Флеґґа, той крикнув: «Бу!» Вигук пролетів мертвим корпусом, а тоді помчав назад. Ллойд заверещав, зачепився об свою ж ногу, впав і заплакав.
— Усе гаразд, — утішав його Флеґґ. — Ну, мужик, усе гаразд. Зовсім усе.
— Ви мене випустите? Будь ласка, випустіть. Я не хочу сконати, як мій кролик, не хочу так здохнути, це нечесно, якби не Бац, я б лише дрібним лайном бавився, будь ласка, випустіть, містере, я все зроблю, — рюмсав Ллойд.
— Бідола-а-ашний. Ти схожий на ходячу рекламу літньої відпустки в Дахау.
Попри співчутливий тон голосу Флеґґа, Ллойд не міг звести погляд вище за коліна прибульця. Ще раз погляне в те обличчя й одразу ж сконає. То був лик самого диявола.
— Будь ласка, — пробелькотів Ллойд. — Прошу, випустіть мене. Я вмираю з голоду.
— І скільки ж ти тут маринуєшся, друже мій?
— Не знаю, — сказав Ллойд, витираючи сльози. — Уже довго.
— Як же ти ще не помер?
Ллойд зібрав докупи залишки розуму.
— Я знав, що так буде, — звернувся він до блакитних джинсів. — Приберіг трохи їжі. Ось так.
— А ти, бува, не підгамав отого гарного парубка із сусідньої камери?
— Що? — каркнув Ллойд. — Що?! Ні! Господи милосердний! Що ви про мене думаєте? Містере, містере, прошу…
— Його ліва нога здається трохи тоншою. Лише тому й питаю, любий друже.
— Нічого про це не знаю, — прошепотів Ллойд.
Його всього трусило.
— А як щодо братика Щурика? Як смакувало?
Ллойд затулився руками й нічого не сказав.
— Як тебе звати?
Він спробував відповісти, та з губ зірвався лише стогін.
— Як тебе звати, солдате?
— Ллойд Генрейд.
Він хотів іще щось сказати, та в голові все хаотично кружляло. Коли адвокат сказав Ллойдові, що його можуть посадити на електричний стілець, він злякався, та зовсім не так — так він іще ніколи не боявся.
— Це все Бац! — закричав він. — Тут мав би сидіти Бац! Не я!
— Ллойде, поглянь на мене.
— Ні, — прошепотів Ллойд.
Його очі дико забігали.
— Чому ж ні?
— Бо…
— Ну-ну.
— Бо гадаю, що вас тут немає, — прошепотів Ллойд. — А якщо є… містере, якщо ви справжній, то ви сам диявол.
— Ллойде, поглянь на мене.
Ллойд безпорадно звів очі до темного, вишкіреного обличчя, що висіло за перехрещеними прутами. Прибулець щось тримав біля правого ока. Він вигляду того предмета Ллойда кидало то в жар, то в холод. Воно скидалося на чорний камінь, та такий темний, наче його зі смоли відлили. По центру його перекреслювало червоне включення, і Ллойдові воно скидалося на жаске напіврозплющене око, що пронизувало його кривавим поглядом. А тоді Флеґґ ледь провернув камінець, і червоний дефект став схожим на… ключ. Флеґґ покрутив його в пальцях: туди-сюди — ось ключ, а ось уже й око.
То ключ, то око.
— Принесла кави… принесла чай… Принесла все… чорт, майже все… крім як від камери ключ[217]. Правда, Ллойде?
— Атож, — прохрипів той, не зводячи очей із темного камінця.
Флеґґ почав перекочувати його в пальцях, наче фокусник.
— Так от, ти в нас чоловік, який мав би знатися на вартості гарного ключа, — сказав він, стиснув кулак, і камінчик з’явився вже в лівиці та знову почав ходити по пальцях. — Я навіть не сумніваюся. Бо призначення ключа — відмикати двері. Ллойде, невже в житті є щось важливіше од відмикання дверей?
— Містере, я зголоднів, страшенно…
— Ясна річ. — Незнайомець співчутливо наморщив лоба, та він так перестарався, що обличчя перетворилося на гротескну маску. — Господи правий, у щурі ж нема чого їсти! От послухай, чим я обідав: ростбіф із кров’ю, віденська булочка, трохи цибульки, зверху ще й пряної гірчички «Ґалденз» — отакий собі сендвіч зробив. Непогано, еге ж?
Ллойд закивав. З його блискучих очей точилися сльози.
— На додачу похрумав домашньої картопельки, запив усе шоколадним молоком, а на десерт… свята срака, та тобі ж боляче слухати. От я негідник. Батогом мене, батогом. Вибач. Зараз я тебе випущу, і ми підемо вечеряти, окей?
Ллойд був такий вражений, що навіть кивнути не міг. Він уже був вирішив, що чоловік із ключем справді диявол чи радше видіння, яке бовванітиме за ґратами й весело торочитиме про Бога, Ісуса, пряну гірчицю «Ґалденз» та вироблятиме фокуси з каменем, доки Ллойд не впаде мертвим. Та наразі співчуття незнайомця здавалося справжнім, і, судячи з голосу, йому було дійсно соромно. Чорний камінь знову зник у кулаку, а коли пальці розтиснулися, зачудований Ллойд побачив, що на долоні відвідувача з’явився плаский срібний ключ із візерунчатою ручкою.
217
Із народної пісні «Опівнічний експрес» («Midnight Special») тюремного походження. Існувало повір’я, що в’язень, який побачить вогні опівнічного експреса, буде звільнений першим.