— Боже… милосердний!.. — прокаркав Ллойд.
— Сподобалося? — задоволено спитав темний чоловік. — Мене цієї витівки навчила одна лялечка з масажного салону в Сікокесі, штат Нью-Джерсі. Сікокес — світова столиця свиноферм.
Він нагнувся та встромив ключ у замок. І це було дивно, бо якщо Ллойдові не зраджувала пам’ять (а наразі вона трохи кульгала), замки тутешніх камер працювали на електроніці та не мали шпарин для ключів. Однак він не сумнівався, що срібний ключ спрацює.
Флеґґ вставив його як слід, а тоді зупинився, поглянув на в’язня й хитро всміхнувся. Ллойд знову відчув, як його вхопив відчай: з ним лише бавилися.
— Здається, я не відрекомендувався. Флеґґ — ось моє прізвище. З подвійним «ґ». Радий знайомству.
— Навзаєм.
— Ллойде, я щойно подумав, що, перш ніж я відімкну камеру й поведу тебе на вечерю, нам варто дещо прояснити.
— Авжеж, — продеренчав Ллойд і знову заплакав.
— Ллойде, я хочу призначити тебе своєю правою рукою. Посадовлю тебе поряд зі святим Петром. Щойно відімкну двері, вручу тобі ключі до царства — просто в руки покладу. Ну й пропозиція, га?
— Ага, — прошепотів Ллойд.
Йому знову ставало страшно. Уже майже зовсім стемніло. Флеґґ скидався на темний силует, та очі його не зникали. Вони немов світилися в темряві, як очі рисі, одне лівіше від прута, який упирався в замок, а друге — правіше. Ллойда вхопив жах, та до нього домішалося ще дещо. Релігійний екстаз. Щастя. Щастя від того, що його обрано. Відчуття того, що він пробився… кудись.
— Ти б не хотів поквитатися з людьми, які тебе тут лишили, гм?
— Ще й як, — сказав Ллойд, одразу ж забувши про переляк — його поглинув голодний жилавий гнів.
— А як щодо всіх інших, які б учинили так само? І таких людей чимало, цілий клас, правда? Такі, як ти, для них просто сміття. Бо вони ж вищі. І гадають, що подібні до тебе не мають права на життя.
— Сто відсотків, — озвався Ллойд.
Зненацька його голод змінила геть інша жага. Так само як чорний камінь перетворився на срібний ключ. Сказавши лише кілька речень, цей чоловік висловив усі його почуття. Він хотів поквитатися не лише з охоронцем Шоклі («Отакої, ось наш пиздобол! Як справи, пиздоболе, є що морознути?»), бо той придверник не головний. Так, Шоклі мав КЛЮЧ, це точно, та виготовив його не він. Йому хтось його дав. Певне, начальник тюрми, та й він КЛЮЧА не робив. Ллойд прагнув знайти майстрів із ковалями. Вони матимуть імунітет проти грипу, і от до них у нього є кілька запитань. О так, кілька гарних запитань.
— Знаєш, що про них сказано в Біблії? — тихо спитав Флеґґ. — Там сказано, що принижені будуть ті, хто підносить себе, і впадуть владики, і зламаються непокірні. А чув, що написано про таких, як ти, Ллойде? Благословенні смиренні, бо вони успадкують землю. Благословенні вбогі духом, бо вони побачать Бога[218].
Ллойд кивав. Кивав і плакав. На мить йому здалося, що над головою Флеґґа з’явилася сліпуча вогняна корона — не відведеш погляду, й очі зотліють просто в орбітах. Та наступної миті вона зникла… якщо взагалі була. Певне, йому привиділося, бо перед очима навіть плям не лишилося.
— Звісно, ти не Ейнштейн, однак будеш першим, — вів далі Флеґґ. — І чуйка підказує, що ти надійний. Ллойде, ми з тобою далеко підемо. Для таких, як ми, настали гарні часи. Для нас усе тільки починається. Мені потрібне лише твоє слово.
— С-слово?
— Слово, що ми триматимемося разом. Ти і я. Не зрікатися. На варті не спати. Дуже скоро з’являться й інші, вони вже в дорозі, їдуть на захід, та поки що є тільки ми. Ти мені — обіцянку, а я тобі — ключ.
— Я… обіцяю, — сказав Ллойд, і слова немов зависли, химерно завібрували в повітрі.
Схиливши голову набік, він дослухався до того коливання й майже бачив ті два слова в повітрі — вони тьмяно світилися, наче полярне сяйво в очах мерця.
А тоді почулося, як провернулися механізми в замку, і Ллойд забув про те видиво. Наступної миті замкова коробка впала до ніг Флеґґа. З її шпарин сочився дим.
— Ллойде, ти вільний. Виходь.
Не вірячи власним очам, Ллойд торкнувся ґрат — сторожко, ніби боявся обпектися. І вони дійсно здавалися теплими. Та він штовхнув їх, і вони легко й беззвучно від’їхали вбік. Він втупився у вогненні очі свого рятівника.
Йому щось вклали до рук. То був ключ.
— Тепер він твій, Ллойде.
— Мій?
Флеґґ схопив його пальці, зімкнув їх на ключі… і Ллойд відчув, як предмет заворушився в руці, як мінявся в його кулаці. З нього вирвався хрипкий крик, пальці розчахнулися. Ключ зник. Натомість на долоні лежав чорний камінь із червоним вкрапленням. Він подивився на предмет зачудованими очима, повернув так і сяк: червоне вкраплення скидалося то на ключ, то на череп, то знову ставало кривавим напіврозплющеним оком.