— Чому ти не говориш? Чому лише головою хитаєш?
Уві сні Нік зробив жест, який так часто повторював у реальному світі: торкнувся пальцями губ, притулив долоню до кадика… а тоді почув, як заговорив виразним, гарним голосом:
— Я не можу говорити. Я німий.
— Але ж можеш. Можеш, якщо хочеш.
Його страх миттєво стерло хвилею зчудування й палючої радості, і Нік простяг руку, щоб торкнутися силуету. Та щойно рука сягнула плеча людини-негатива, пальці штрикнув холод, і то такий крижаний, що здавався палючим. Нік відсмикнув руку — на суглобах з’явилися кристалики льоду. І до нього дійшло. У нього з’явився слух. Він чув голос силуету, далекий крик хижого нічного птаха, нескінченне виття вітру. Від такого чуда Нік знову занімів. У світу з’явився новий вимір — вимір, за яким він ніколи не тужив, бо ніколи його не відчував, але тепер усе стало на свої місця. Він чув звуки. І Нік упізнавав їх без зайвих підказок. Вони були красивими. Красивими звуками. Він поводив рукою по сорочці, радіючи з тихого шурхоту — то був дует його нігтів і бавовни.
А тоді темний чоловік розвернувся до нього, і Нік страшенно перелякався. Ця істота, чим би вона не була, задарма чудес не творила.
— …якщо ти впадеш на коліна й поклонятимешся мені.
І Нік затулив обличчя руками, бо хотів усе, що чорний людський силует показав йому з пустельної височини: міста, жінок, скарби, владу. Та найбільше він жадав почути чарівний звук, що з’являвся, коли він черкав нігтями по сорочці; опівнічне цокання годинника в порожньому домі; потаємний звук дощу.
Та він сказав «ні». Його оповив знайомий крижаний холод, і Ніка штовхнули. Він падав, крутився колесом і беззвучно волав, пронизуючи хмаристі глибини, аж доки вітер не загнав до його ніздрів запах…
…кукурудзи?
Так, кукурудзи. То був уже інший сон, зрощений із попереднім так щільно, що Нік навіть не розумів, коли той сон розпочався. Він опинився в кукурудзі, у зелених заростях кукурудзи, і пахло літньою землею, коров’ячими кізяками й молодими рослинами. Нік звівся на ноги й пішов уздовж ряду високих стебел. Однак він одразу ж спинився, коли усвідомив, що чує лагідний сміх вітру, який віє між листям липневої кукурудзи, схожим на ліс зелених мечів… і ще якийсь звук.
Музику?
Так, якусь музику. І вві сні Нік подумав: «От що вони мали на увазі». Джерело було попереду, і він рушив до нього. Йому хотілося побачити, звідки беруться ці гарні звуки. Як воно зветься? Піаніно, ріжок, віолончель?
У носі — гарячий запах літа, над головою — блакитний купол неба, у вухах — ті солодкі звуки. Нік ніколи не був таким щасливим. І коли він підійшов ближче, до музики приєднався старечий, ніби шкіряний голос. Він трохи розмазував слова, немов пісня була рагу, яке часто підігрівали, але воно так і не втратило свого смаку. Зачарований співом, Нік пішов на нього.
На останньому рядку пісні Нік вийшов із кукурудзи й побачив перед собою прогалину з убогою хатинкою. Ліворуч від халупи стояло іржаве відро для сміття, а праворуч висіла гойдалка, зроблена зі старої шини. Мотузка була прив’язана до прадавньої яблуні — покрученої, та досі рясно-зеленої. Розсохлий, покошений ґанок підтримували старезні, вкриті мастилом домкрати. Літній вітерець грався білими подертими фіранками: він то видував їх у відкриті вікна, то задував назад, досередини. З даху під химерним кутом стирчав пом’ятий, закопчений, гостроверхий димохід з оцинкованої бляхи. Будиночок стояв на прогалині, а в усі чотири боки, скільки око сягало, тяглося кукурудзяне поле. І тільки на півночі в однорідну зелень врізалася ґрунтова дорога, яка бігла в далечінь, аж до самого рівного обрію. І Нік завжди усвідомлював, де він: в окрузі Полк, штат Небраска, західніше від Омахи й трохи північніше від Осіоли. А ґрунтова дорога добігала до траси 30 і до самого Коламбуса на північному березі ріки Плат.
219
«У саду» («In the Garden») — популярний госпел, який написав пісняр Чарльз Остін Майлз. Текст уперше опубліковано в 1912 р. Серед виконавців пісні є такі зірки, як Елвіс Преслі, Малюк Річард і Джонні Кеш.