Стало легше казати правду, а бути чесним — найважливіша в житті річ. Десь там, у службовому приміщенні підсвідомості, де крутяться Закулісні Сили, Ларрі домовився із собою, що подбає про неї. Може, він і не хороший хлопець, та й не вбивця, а те, що він зробив у тунелі, було мало не спробою вбивства. Тож він хотів дбати про Риту й вирішив, що не кричатиме на неї, хоч як вона його збісить (як тоді, коли вони сіли на «гарлей» і вона вчепилася в нього фірмовим захватом лошиці з Канзас-Сіті), і не шаленітиме, хоч як вона його буде вповільнювати, хоч як тупитиме. Позавчора Рита поклала на жар бляшанку з горохом, навіть дірочки не пробивши, і він виловив із жару закопчену пузату банку — певне, ще три секунди, і вона вибухнула б та осліпила їх покрученою шрапнеллю. Відчитав він її? Ні. Не відчитав. Відбувся самими жартами. Так само й із пігулками. Ларрі просто вирішив, що то її справи.
Можливо, варто було б із нею поговорити. Можливо, цього вона й прагнула.
— Це ж не довбана групова терапія, — промовив він уголос.
Це була гра на виживання. І Рита з неї вибула — не стало сил. Можливо, вона знала, що не подужає випробування, від того дня в Центральному парку, коли недбало стрельнула в китайську вишню — стрельнула з дешевого 32-каліберника, що міг вибухнути просто в її руці. Можливо…
— Можливо. До сраки! — гаркнув Ларрі.
Він хотів хильнути води з фляжки, та нічого не лишилось, а в роті й досі стояв в’язкий присмак. Можливо, по всій країні було повно таких, як вона. Чого б це грип оминав лише найвитриваліших? Десь зараз може бути якийсь молодик у чудовій фізичній формі й з імунітетом проти грипу, що помирає від тонзиліту. «Гей, народ, та в мене таких цілий мільйон!» — сказав би Генні Янгмен[225].
Ларрі сидів на майданчику біля траси, з якого відкривався мальовничий краєвид. Він дивився в бік Нью-Йорка, і Вермонт вкривав золотавий ранковий туман — від пейзажу перехоплювало подих. Дорожній знак зазначав, що він на Дванадцятимильному колі[226]. Насправді очей Ларрі вистачало набагато далі. Ясної днини можна було й за обрій зазирнути. Біля невисокого муру, що оточував майданчик, валялося кілька розбитих пляшок від «Бадвайзера». І використаний презерватив. Ларрі подумав, що тут часто збиралися старшокласники: приходили в сутінках, щоб подивитися, як загоряються вогні міста внизу. Милувалися видивом, а тоді трахалися. І казали: «Та, велике діло».
То чого він узагалі так похнюпився? Адже він із собою чесний, хіба ні? Так. І найгірше те, що він відчуває полегкість, так? Полегкість, бо зняли камінь із горба.
Ні, найгірша — самотність.
Сентиментально, однак правдиво. Він хотів, щоб хтось був поряд, хтось, із ким можна розділити красу краєвиду. Хтось, кому сказав би: «Ясної днини можна й за обрій зазирнути», — скромно, однак дотепно. А єдина його супутниця лежить у наметі за півтори милі звідти. З повним ротом зеленої блювоти. Дерев’яніє. І мух приваблює.
Ларрі поклав голову на коліна й заплющив очі. Він пообіцяв собі, що не заплаче. Плакати він не любив майже так само, як і блювати.
———
Урешті-решт Ларрі засцяв. Він не зміг її поховати, хоча й намагався застрахати себе найстрашнішими óбразами, які тільки спадали на думку: жуки, опариші; бабаки, що почують її та прийдуть перекусити; несправедливість, коли одна людина кидає іншу, наче обгортку від цукерки або бляшанку від пепсі. А ще поховання видавалося йому чимось незаконним, та, правду кажучи (а він же правду казав, чи не так?), це була лише дешева демагогія. Він міг присилувати себе з’їздити до Беннінгтона, вломитися в Завжди Популярну крамницю госптоварів, узяти Завжди Популярну лопату та супутнє Завжди Популярне кайло. Міг навіть повернутися туди, до мальовничого, спокійного місця й вирити Завжди Популярну могилу неподалік від Завжди Популярного Дванадцятимильного кола. Однак залізти в намет (у якому зараз тхне, як у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1, де навіки засіла Завжди Популярна моторошна цукерка), розстебнути Ритин бік спальника й витягти її задубіле, мішкувате тіло, підхопити його під пахви, відтягти до ями, вкласти туди й накидати зверху землі, спостерігаючи, як ґрунт прибиває її волосся та плюхає на білі ноги з набряклими вузлами варикозних вен…
Ні-ні, друзяко. Мабуть, я пас. Буду сциклом. Пісь-пісь-пісь.
Він повернувся до намету, відкинув запону. Знайшов довгу палицю. Глибоко вдихнув свіжого повітря, затамував подих і підчепив палицею свій одяг. Відійшов, одягнувся. Знову затамував подих і дістав чоботи. Сів на повалене дерево, взувся.
225
Генрі «Генні» Янгмен (1906—1998) — американський комік британського походження, майстер влучних фраз.
226
Дванадцятимильне коло — коло на межі штатів Пенсильванія й Делавер із центром у місті Нью-Касл. Один його кінець упирається в штат Нью-Джерсі.