«Стю, якщо ти повернешся та знову запропонуєш мені приєднатись, я, певне, погоджуся. Це ж прокляття людського роду. Соціальність. “Так, воістину: коли двоє чи троє з вас зберуться разом, із когось виб’ють усе лайно”, — ось що мав би заповісти Ісус. Сказати тобі, чого вчить соціологія? Поясню у двох словах. Покажіть мені одного чоловіка чи одну жінку, і я покажу вам святого. Дайте двох, і вони закохаються. Дайте трьох, і вони утворять моє улюблене суспільство. Дайте чотирьох, і вони збудують піраміду. П’ятьох — і один стане вигнанцем. Шістьох — і з’явиться упередженість. Сімох — і за сім років почнуться війни. Може, людина зроблена за образом та подобою Господа, та людське суспільство наслідує його супротивника й завжди намагається повернутися назад».
Невже він має рацію? Якщо так… хай їх Бог береже. Останнім часом Стю часто згадував давніх друзів-приятелів. Його пам’ять сильно тяжіла до того, щоб применшувати або забувати їхні неприємні риси: те, як Білл Гепскомб колупався в носі, а тоді витирав шмарклі об підошву взуття; те, що Норм Брюетт бив своїх дітей; те, як Біллі Верекер негарним чином контролював котячу популяцію біля свого дому, розчавлюючи крихкі черепи новонароджених кошенят каблуком чобота «Рейндж райдер».
Думки, що з’являлись у нього в голові, прагнули бути чистими. Полювання на світанку в стьобаних куртках і яскравих помаранчевих жилетах. Покер у Ральфа Ходжеса — Віллі Креддок завжди жалівся, що продув уже чотири бакси, навіть якщо випереджав їх на двадцятку. Згадалося, як одного разу вони вшістьох чи всімох виштовхували з канави «скаут» Тоні Леонмінстера. П’яний, як чіп, Тоні сновигав туди-сюди, розмахував руками й божився всім на світі, що ледве уник зіткнення з вантажівкою, нашпигованою мексами-нелегалами. Господи, ото вони нареготалися. А ще нескінченні етнічні жарти Кріса Ортеґи. І блядки в Гантсвіллі, на яких Джо Боб Брентвуд підхопив мандавошок і намагався всіх переконати, що ті тварюки наповзли з дивана в передпокої, а не з куща його дами. Гарні часи, хай їм грець. Певне, крутелики, які вешталися по нічних клубах, шикарних ресторанах і музеях, сказали б інакше, та було що згадати. Стю згадував колишні пригоди, перебираючи їх знову й знову, наче старий відлюдник, що розкладає пасьянс зі старої, замусоленої колоди. Найбільше йому хотілося почути звук людського голосу, познайомитися з кимось, щоб, коли трапиться щось незвичайне (на кшталт метеорного дощу, який пройшов кілька днів тому), можна було повернутися до нього й спитати: «Ти це бачив?» Стю не славився язикатістю, та й самотність йому ніколи не подобалася.
Тож коли з-за повороту нарешті з’явилися мотоцикли, він сів пряміше й побачив, що то дві «хонди» з двигунами на 250 кубічних сантиметрів. На них їхали хлопець років вісімнадцяти й дівчина в яскраво-жовтій блузці й блакитних «лівайсах» — певне, трохи старша.
Вони побачили Стю й від несподіванки трохи завиляли дорогою. У хлопця відвисла щелепа. На мить Стю здалося, що вони можуть газонути й помчати далі на захід, навіть не спинившись.
Він підняв руку.
— Гей! — дружньо крикнув Стю.
Серце гупало в грудях. Він хотів, щоб вони зупинилися. Так і вийшло.
На мить його спантеличила їхня напруженість. Особливо збентежив хлопець — у нього був такий вигляд, наче у вени йому загнали цілий галон адреналіну. Авжеж, Стю мав при собі гвинтівку, але ні на кого її не наставив, та вони й самі були озброєні: у парубка — пістолет, а в дівчини на плечі висіла маленька, мало не дитяча гвинтівка, і це робило її схожою на актрису, що непереконливо грає Петті Херст[228].
— Гарольде, думаю, він нормальний, — мовила дівчина, та хлопець, якого вона назвала Гарольдом, стояв, не злазячи з мотоцикла, і дивився на Стю. На його обличчі читалися подив і нерішуча ворожість.
— Я сказала, що він…
— Звідки це знати? — відрубав Гарольд, не зводячи очей із незнайомця.
— Ну, якщо це допоможе, то я радий вас бачити, — сказав Стю.
— А якщо я тобі не вірю? — огризнувся той, і Стю зрозумів, що хлопець наляканий до всирачки — і ним, і відповідальністю за дівчину.
— Ну, тоді я не знаю.
Стю зліз із каменя. Рука в Гарольда сіпнулася до кобури з пістолетом.
— Гарольде, облиш ту штуку, — сказала дівчина.
А тоді вони замовкли на кілька секунд, бо жоден із них не уявляв, як діяти далі, — вони були трьома точками, і якщо їх з’єднати, утворився б трикутник. А от передбачити його форму було неможливо.
228
Патрісія Кемпбелл Херст (1954 р. н.) — онука американського магната Херста. Стала відомою після того, як її викрали, — із заручниці вона перетворилася на затятого вояка «Симбіоністської армії звільнення» (див. примітку 111).