———
Пізніше, близько обіду, вони спинилися на трасі 160 посеред округу Команчі та вражено спостерігали за невеликим стадом американських бізонів. Тварин було з дюжину, і вони спокійно переходили з одного боку дороги на другий та скубли траву. З північного боку траси стояла загорожа з колючого дроту, та бізони її завалили.
— Хто це? — злякано спитав Том. — Це не корови!
Через те що Нік не міг говорити, а Том — читати, здоровань так і не дізнався назву тих істот. Тоді було вже 8 липня 1990 року, і вони заночували посеред відкритого поля за сорок миль на захід від Діргеда.
———
9 липня вони обідали в затінку старого красивого в’яза, який ріс на подвір’ї частково зотлілого фермерського будинку. Однією рукою Том їв сосиски з бляшанки, а другою грався машинкою: моделька то заїжджала на заправку, то виїздила з неї. Він супроводжував це приспівом із популярної пісні. Нік уже знав ті слова напам’ять. «Сонце, ти хлопця свого любиш? Він — людина честі-й. Сонце, ти хлопця свого любиш?» — повторював Том знову й знову.
Ніка приголомшували та водночас пригнічували простори країни. Раніше він не задумувався, як легко йому подорожувалося. Відстовбурчуєш великого пальця й чекаєш, доки спрацює закон великих чисел[241]. Зупиниться машина, і зазвичай за кермом сидітиме чоловік із бляшанкою пива, що зручно вмостилася в розвилці ніг. Водій спитає, куди він прямує, і Нік дасть йому папірець, який він тримав напоготові в нагрудній кишені: «Привіт, мене звати Нік Андрос. На жаль, я глухонімий. Я прямую до ________. Буду вдячний, якщо підкинете. Я вмію читати по губах». І це спрацьовувало. Якщо водій нічого не мав проти глухонімих (дехто відмовлявся, та їх було менше), Нік заскакував до автівки, і його довозили куди треба. Або ж підкидали в потрібному напрямку. Машини їли дорогу й видували її разом із вихлопами. Нік вважав автівки різновидом телепортації. Відстань для них небагато важила. Та дорожній рух відійшов у минуле, хоч обережний водій міг проїхати більшістю трас сімдесят-вісімдесят миль, перш ніж натрапити на затор. Та й тоді можна було кинути машину, трохи пройтись і сісти в іншу. Без допомоги двигунів вони були наче мурахи, що повзали по грудях полеглого велета, — комахи, які без кінця курсують між його сосками. Тож Нік мріяв, що коли (не якщо) вони врешті натраплять на когось, це буде, як у його відносно безтурботні дні автостопу: над найближчим пагорбом засяють знайомі відблиски хрому — сяйво водночас приємне й сліпуче. Виявиться, що то звичайна американська автівка, «шеві-біскейн» чи «понтіак-темпест». Старий добрий маслкар. Не «хонда», «мазда» чи «юґо». Американська красуня загальмує, і він побачить водія, чоловіка із засмаглим ліктем, що хвацько стирчатиме з опущеного вікна. «Святий Джо! Ото радий вас видіти, хлопці! Щасливий я сучий син! Пакуйтеся! Довезу вас із шиком!» — гукне усміхнений незнайомець.
Того дня їм ніхто не стрівся, та десятого числа вони натрапили на Джулі Ловрі.
———
Стояло пекло. Майже весь день вони педалили, пов’язавши сорочки на поясі, і обидва вже так засмагли, що зробилися як два індіанці. Того дня їм їхалося не так уже й весело. І все через яблука. Зелені яблучка.
Вони помітили їх на старій яблуні, що росла біля однієї ферми. Яблука були маленькі та кислі, однак вони так давно не ласували свіжими фруктами, що ті зеленушки смакували просто божественно. Нік обмежився двома, а Том схрумав без останку цілі шість штук. Він проігнорував Нікові миги: коли Том Каллен вбивав щось собі в голову, він перетворювався на чотирирічного вередуна.
Тож зовсім не дивно, що близько одинадцятої ранку в Тома схопило живіт. Він стогнав. Піт струменів його тілом. Коли починався бодай найменший підйом, він злазив із велосипеда й вів його під гору пішки. Рухалися вони значно повільніше, і Нік дратувався, та однаково не міг стримати кволої усмішки.
Близько четвертої дня вони опинилися в містечку під назвою Претт, і Нік вирішив, що на сьогодні вже досить. Том одразу ж упав на лавку на автобусній зупинці та радо захропів. Нік лишив його там і пішов до ділового району пошукати аптеку. Знайде «Пепто-бісмол» і, коли Том прокинеться, змусить його випити ліки. І байдуже, якщо йому доведеться згодувати цілий слоїк. Головне — дупу закоркувати, бо завтра Нік хотів надолужити втрачений час.
Між місцевим кінотеатром і крамницею «Нордж» знайшовся «Рексолл». Нік прослизнув у прочинені двері. Усередині було душно й спекотно. Він трохи постояв, принюхуючись до знайомого запаху. До нього примішувалися й інші аромати, міцні та докучливі. Найміцніше пахло парфумами. Певне, від духоти луснуло кілька слоїків.
241
Закон великих чисел у теорії ймовірностей стверджує, що арифметичне середнє скінченної вибірки з фіксованого розподілу близьке до теоретичного середнього цього розподілу. Тобто якщо правило спрацьовує на групі людей, воно спрацює й на інших.