У голову полізли похмурі, дурні думки. Чи досі вона лежить у наметі? Уже роздулася та принаджує мух? Дедалі більше скидається на моторошну цукерку, що сидить у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1? Чорт, а де ж іще? Точно не грає в гольф із Бобом Гоупом у Палм-Спрінгс[270].
— Боже, який жах, — прошепотів він і поплазував через дорогу.
Щойно Ларрі опинився в затінку, йому здалося, що на ноги стати він зможе, та напружуватися не хотілося. Проте він не пожалкував сил, щоб обережно зиркнути через плече на дорогу — хотілося впевнитися, що «гарлей» за ним не женеться.
У затінку було прохолодніше (щонайменше градусів на п’ятнадцять[271]), і Ларрі протяжно зітхнув від задоволення й полегкості. Весь день у потилицю било сонце, і він спробував її помацати, та одразу ж шикнув від болю й відсмикнув руку. Згорів? Треба взяти «Ксилокаїн»[272] та інше помічне лайно. Заберіть тих людей зі спеки. Смали, крихітко, смали. Воттс. Пам’ятаєш Воттс[273]? Ще один подих минулого. Та й весь рід людський — то лише одна потужна відрижка з минулого. Величезний золотий вихлоп.
— Мужик, ото тебе криє, — промовив Ларрі.
Він прихилив голову до грубої кори в’яза й заплющив очі. Поплямована сонцем тінь утворювала всередині його заплющених повік рухливі чорно-червоні візерунки. Поряд утішно й любо жебоніла вода. За хвилинку він сходить туди, нап’ється та вмиється. За хвилинку.
Він задрімав.
Спливали хвилини, і вперше за останні дні його дрімота переросла в глибокий сон без сновидінь. Руки обм’якли на колінах. Впалі груди здіймалися й опускалися. Від бороди обличчя здавалося ще худішим — то було лице самотнього біженця, який утік із такої страшної бійні, у яку ніхто й не повірить. Зморшки, що закарбувалися на його обпеченому обличчі, почали потроху розгладжуватися. Він занурився вниз, до глибинних рівнів підсвідомості, і заліг там, наче маленька річкова істота — в прохолодному мулі. Сонце спустилося ближче до обрію.
Щось обережно ворухнулося в пишних кущах біля струмка, і листя затрусилося, затихло, тоді знову зашурхотіло. За кілька секунд із нього вигулькнув хлопчик. На вигляд йому було років десять-тринадцять, і на свій вік він здавався доволі високим. Одягнений у самі труси «Фрут оф зе лум». Його тіло вкривала рівна засмага кольору червоного дерева, і тільки над резинкою трусів виднілася дивно біла смужка. Шкіра була поцяткована укусами комарів та кліщів, багато з яких уже майже посходили. У правиці він стискав м’ясницький ніж, який мав футове[274] зазубрене лезо. Ніж виблискував на гарячому сонці.
Він зігнувся, підкрався до в’яза, що ріс біля кам’яного муру, і схилився над Ларрі. Його очі були зеленаво-блакитні, як морська хвиля, трохи розкосі (ближче до скронь повіки загиналися доверху), від чого він скидався на китайця. Безвиразні, дикуваті. Він звів ніж.
— Ні, — почувся жіночий голос, тихий, однак твердий.
Він повернувся до неї, запитально схиливши голову набік, та ножа не опустив. У його поставі читалося розчарування.
— Трохи постежимо. Тоді буде видно, — сказала жінка.
Хлопчик забігав сумними очима — з ножа на Ларрі, з Ларрі на ніж. Урешті він відступив тим самим шляхом, яким прийшов.
Ларрі спокійно спав далі.
———
Щойно Ларрі прокинувся, першим, що він усвідомив, було добре самопочуття. Другим — голод. Третім — те, що із сонцем щось не так. Воно немов назад відкотилося. Четвертим — те, що йому дуже хотілося дзюрити. Ще трохи, і сечею заплаче.
Ларрі підвівся і, дослухаючись до приємного хрускоту в суглобах, зрозумів, що не просто задрімав, а проспав усю ніч. Він поглянув на годинник. То ось що із сонцем таке: двадцять хвилин по дев’ятій ранку. Їстоньки. У великому білому домі має щось знайтися. Консервований суп, солонина. Шлунок забурчав.
270
Леслі Тавнз «Боб» Гоуп (Leslie Townes «Bob» Hope, 1903—2003) — американський комік, співак, спортсмен, актор, письменник. У Палм-Спрінгс побудував собі будинок у модерністському стилі. Був завзятим гольфістом і боксером.
273
Заколот у Воттсі (одному з районів Лос-Анджелеса) тривав з 11 до 17 серпня 1965 р. Воттс був гетто для африканців, і розпочався заколот із того, що полісмени побили чорношкірого водія. Тамтешню чорношкіру спільноту багато років притісняли, і це стало останньою краплею. У результаті загинуло 34 людини, а внаслідок грабунків та підпалів міському майну було завдано збитків на 40 млн доларів. «Смали, крихітко, смали!» — цією фразою користувався диск-жокей Дивовижний Монтаґ, супроводжуючи нею улюблені соул-пісні, і заколотники підхопили його гасло.