Та спершу Ларрі присів біля струмка, роздягнувся й плеснув на себе води. Він помітив, як випирають кістки на тілі — таких у супермени не беруть. Він підвівся, обтерся сорочкою й натягнув штани. З води стирчали спини камінців, і Ларрі скористався ними, щоб перейти через воду. На другому боці він раптом закляк та озирнувся на зарості кущів. Страх, що дрімав, відколи Ларрі прокинувся, раптово спалахнув, наче вибухнув сосновий сук у багатті, і вщух так само зненацька. Певне, то білка чи бабак. Можливо, лисиця. Він махнув рукою, розвернувся й рушив до великого білого будинку.
Коли він був на півдорозі до дому, на поверхню його свідомості зринула одна думка — вигулькнула та луснула, наче бульбашка. Сталося це мимохідь, без дудок із барабанами, та сама її суть прицвяхувала його до землі.
«Чому ти не знайшов собі велосипеда?»
Ларрі стояв посеред газону, на рівній відстані між домом і струмком. Його прибила простота гадки. Він ішов пішки відтоді, як кинув «гарлей». Тьопав, аж доки не впав від сонячного удару чи ще чогось, байдуже. А міг би педалити в темпі швидкого бігу, коли хотілося рухатися швидше, і зараз уже був би на узбережжі та вибирав би собі будиночок біля океану.
Він засміявся — спершу тихо, дещо злякавшись гучного звуку в непорушній безмовності. Коли смієшся сам, без співрозмовника, це означає, що ти вже купив квиток в один бік до оспіваної країни м’яких стін та білих халатів. Та сміх звучав по-справжньому й щиро, так, чорт забирай, сердечно й схоже на колишнього Ларрі Андервуда, що він просто дав собі волю. Він упер руки в боки, закинув голову до небес і зареготав зі своєї дивовижної тупості.
Позаду нього, там, де кущі, за якими ховався струмок, росли найгустіше, з листя на цю сцену дивилися зеленаво-блакитні очі. Вони спостерігали, як Ларрі рушив до дому, так само сміючись та хитаючи головою. Спостерігали, як він піднявся на ґанок та провернув дверну ручку. Спостерігали, як зайшов досередини. А потім кущі затрусилися й зашурхотіли, як тоді, коли Ларрі почув шум, та махнув на нього рукою. Хлопець із ножем проштовхнувся крізь віття — він був так само лише в трусах.
З листя вигулькнула рука й погладила його по плечу. Хлопець одразу ж спинився. З кущів вийшла жінка: вона була високою та поважною, але гілляччя наче й не ворухнулося. Вона мала густе, шикарне волосся з широкими пасмами білої сивини — привабливе, дивовижне. Воно було скручене в тугу косу, яка звисала їй через плече й закінчувалася там, де починалися схили її грудей. Коли вперше дивишся на цю жінку, помічаєш її чималий зріст, а тоді твої очі прикипають до того волосся. Починаєш задивлятися: твої очі мало не відчувають його жорстку, однак плавну текстуру. І якщо ти чоловік, то зловиш себе на думці про те, який би вигляд вона мала з розпущеним, вільним волоссям, як би воно розсипалося по залитій місячним сяйвом подушці. Почнеш фантазувати, яка вона в ліжку. Однак вона ніколи й нікого до себе не підпускала. Вона була чистою. Вона чекала. Якось у коледжі вона поспілкувалася з дошкою Уїджі[275]. І вона знову задумалася, чи цей чоловік — не той, хто їй потрібен.
— Зажди, — сказала вона до хлопця.
Вона повернула його скручене злістю обличчя та спокійно поглянула йому у вічі. Вона знала, у чому проблема.
— З домом нічого не трапиться. Джо, навіщо йому щось ламати?
Він відвернувся й подивився на будинок стурбовано, тужно.
— Коли він рушить далі, ми підемо слідом.
Хлопчик люто захитав головою.
— Так, мусимо. Я мушу.
Це їй наказувало чуття. Можливо, він не той, на кого вона чекала, та навіть якщо так, цей чоловік є ланкою в ланцюгу, за яким вона йшла все своє життя, і шлях уже майже скінчився.
Джо (насправді звали його інакше) вирячив очі та замахнувся ножем, ніби хотів її штрикнути. Жінка не ворухнулась, і він повільно опустив зброю. Хлопець розвернувся й тицьнув ножем у бік дому.
— Ні, не заріжеш, — мовила вона. — Бо цей чоловік — людина, і він приведе нас до…
Вона замовкла. «До інших людей», — ось що вона збиралася сказати. «Бо цей чоловік — людина, і він приведе нас до інших людей». Та вона була не певна, що хотіла сказати саме це, а якщо й так, то не знала, чи ці слова вичерпні. Її почали розривати дві внутрішні сили, і вона побажала, щоб ніколи й не зустрічала Ларрі Андервуда. Вона хотіла знову приголубити хлопця, та він злостиво відсмикнувся. Джо дивився на великий білий дім палаючими, ревнивими очима. Трохи згодом він шмигнув назад у кущі, кинувши на неї докірливий погляд. Жінка рушила слідом, аби впевнитися, що з ним усе буде гаразд. Хлопець лежав, скрутившись у позу ембріона й притиснувши ніж до грудей, наче малу дитину. Він засунув до рота великий палець і заплющив очі.
275
Дошка Уїджі (Ouija boаrd) — дошка з числами від 1 до 9, написами «так», «ні», «бувай» і різноманітними символами. Використовувана в спіритичних сеансах.