Джо наполохано захитав головою.
— Тоді ходімо назад. Поспимо.
Він опустив погляд на ніж, тоді знову глипнув на неї. Дикунство зникло з його очей, принаймні поки що. Наразі він був лише розгубленим хлопчиком, який хотів назад своє ведмежатко чи ковдру, з якою зростав від самих пелюшок. Надін розуміла, що зараз є нагода змусити його облишити свою зброю — потрібно лише суворо похитати головою. Та що тоді? Він закричить? Адже кричав, коли божевільний солдат зник із поля зору. Кричав без угаву, люто й водночас нажахано — з його рота виривалися нерозбірливі зойки. Невже вона хотіла зустрітися з незнайомцем посеред ночі під вереск, що дзвенітиме в їхніх вухах?
— Підеш зі мною?
Джо кивнув.
— Гаразд, — прошепотіла вона.
Він хутенько нагнувся та підібрав ніж.
Вони повернулися до своїх ковдр, і Джо довірливо притулився до неї, бодай на деякий час забувши про чужинця. Він обійняв її та заснув. Надін відчула в животі знайомий біль, усеосяжний, значно глибший, ніж той, що нив у її натруджених м’язах. То був жіночий біль, і Надін ніяк не могла йому зарадити. Вона поринула в сон.
———
Вона прокинулася десь над ранок (годинника в Надін не було) — їй було холодно, кінцівки не гнулись, а в голові гриміла думка, що Джо перехитрив її: дочекався, поки вона засне, а тоді підкрався до будинку й перерізав горлянку тому чоловікові. Адже її вже ніхто не обіймав. Надін почувалася відповідальною за хлопчика, як і за всіх інших малят, які не просили, щоб їх народжували в цей світ; та якщо він дійсно це зробив, вона його кине. Крадіжка життя тепер, коли стільки всього втрачено, здавалася їй гріхом, який неможливо пробачити. І Надін не могла й далі жити з Джо — вона почувалася так, ніби її посадили до клітки разом із темпераментним левом. Як і лев, Джо не розмовляв. Або не бажав розмовляти. Лише ревів голосом загубленого хлопчика. Вона потребувала помічника.
Надін сіла й побачила, що нікуди він не подівся. Просто трохи відсторонився вві сні, от і все. Джо скрутився в позу ембріона й лежав, засунувши до рота великий палець і стискаючи свій ніж.
Мало не засинаючи, вона відійшла, справила малу потребу й повернулася під ковдру. Уранці Надін уже не знала, чи дійсно прокидалася, чи то їй лише наснилося.
———
«Якщо мені щось і снилося, то, певне, щось хороше», — подумав Ларрі. Йому геть нічого не пригадувалося. Він знову почувався, як колись, і скидалося на те, що день буде чудовим. Сьогодні він побачить океан. Ларрі скрутив спальник, прив’язав його до багажника, повернувся по наплічник… і закляк.
До сходинок вела бетонна доріжка, і з обох боків росла густа ядучо-зелена трава. Праворуч, ближче до ґанку, трава була прибита. Щойно роса випарується, стеблинки випростаються, та наразі в них виднілися відбитки ніг. Ларрі був міським пацаном, а не дитям лісів (він зачитувався Гантером Томпсоном[276], а не Джеймсом Фенімором Купером), однак тільки сліпий не помітив би, що слідів було дві вервечки — більші й менші. Уночі хтось приходив подивитися на нього. Ларрі стало не по собі. Його бентежила прихованість переслідувачів, а повернення страху сполохало його ще сильніше.
«Якщо не покажуться найближчим часом, спробую скинути цей хвіст», — подумав Ларрі. Сама гадка про те, що йому це під силу, додала впевненості. Він накинув рюкзак і вирушив у дорогу.
Близько обіду він доїхав до Веллса, де його шлях перетинала траса 1. Ларрі підкинув монету — решка. Повернув на схід, лишивши монету в пилюці. На двадцять хвилин пізніше Джо помітив її блиск й витріщився на неї, як на скляну сферу гіпнотизера. Він поклав монету до рота, однак Надін змусила його виплюнути її.
За дві милі Ларрі вперше побачив його — велетенську синю тварину, ліниву й повільну цієї днини. Вона була геть не такою, як Тихий океан чи Атлантика при Лонг-Айленді. Там води здавалися спокійними й сумирними, а тут вони були темнішими, мало не кобальтовими. До суходолу одна за одною котилися хвилі, котилися і з риком вгризалися в кам’яні береги. У повітря зринала густа, як яєчний білок, піна.
Ларрі поставив велосипед і пішов до океану. У його нутрі вирувало незрозуміле збудження. Він тут, він дістався місця, де починається море. Тут закінчується схід країни. Тут обривається земля.
Він ішов болотистим полем. Черевики хлюпали по воді, що стояла в заглибинах та збиралася біля пучків осоки. Чувся насичений, живий запах океану. Коли він наблизився до краю болота, з-під тонкої шкіри землі проступили голі кістки каміння — граніт, багатство Мейну. У блакитне небо зринули бездоганно білі чайки. Вони кричали, виповнюючи повітря своїм кигиканням. Ларрі ніколи не бачив стільки птахів. Йому сяйнуло, що, попри білу красу, чайки — стерв’ятники. Наступна думка була невимовно бридкою, та вона сформувалася, перш ніж він устиг її притлумити: «Певне, останнім часом їдла в них більш ніж достатньо».
276
Гантер Стоктон Томпсон (Hunter Stockton Thompson, 1937—2005) — скандальний американський письменник і журналіст, один із засновників ґонзо-журналістики. Автор роману «Страх і відраза в Лас-Веґасі». З Кінгом його споріднює ненависть до Річарда Ніксона.