— Ісус на драндулеті, — пробурмотів він.
— Слухайте, — мовив Дейтц. — Не моя провина, що вас тут тримають. І Деннінґер із медсестрами, які приходили, щоб виміряти ваш тиск, також не винні. Якщо вам потрібен цап-відбувайло — то це Кемпіон, та й на нього все не звалиш. Він утік, але за тих обставин ми з вами теж могли накивати п’ятами. Сталася технічна промашка, і він вислизнув. Є проблема. Ми намагаємося її владнати, усі ми. Та це не значить, що ми в усьому винні.
— А хто ж тоді?
— Ніхто, — сказав Дейтц і всміхнувся. — У подібних справах відповідальність так розпорошується, що робиться невидимою. Сталася прикрість. Таке могло трапитися в безліч способів.
— Нічого собі прикрість, — ледь чутно промовив Стю. — А як щодо інших? Гепа, Генка Кармайкла, Лайли Брюетт? Люка, їхнього хлопчика? Монті Саллівана?..
— Таємна інформація, — сказав Дейтц. — Знову будете мене трусити? Якщо вам попустить — прошу.
Стю нічого не сказав, але так глянув на Дейтца, що той опустив очі й узявся розгладжувати складки на штанях.
— Вони живі, і, можливо, за деякий час ви їх побачите.
— А що з Арнеттом?
— На карантині.
— Хто там помер?
— Ніхто.
— Ви брешете.
— Прикро, що ви так гадаєте.
— Коли мене випустять?
— Я не знаю.
— Таємна інформація? — гірко запитав Стю.
— Ні, просто не знаю. Здається, хворобу ви не підхопили. Ми прагнемо дізнатися чому. Дізнаємось, і вас відпустять.
— Поголитися можна? Свербить.
Дейтц усміхнувся.
— Якщо ви дозволите Деннінґеру продовжити досліди, я скажу, щоб вас негайно поголили.
— Сам упораюся. З п’ятнадцяти років чудово виходить.
Дейтц одразу ж похитав головою.
— Я так не думаю.
— Боїтеся, щоб я собі горлянку не перерізав? — сухо всміхнувся Стю.
— Ну, скажімо, ми…
Стю перервав його сухим кашлем. Та таким потужним, що мало не навпіл зігнувся.
Дейтц зреагував миттєво. Він притьмом зірвався з ліжка й кулею полетів до дверей — здавалося, стопи навіть підлоги не торкалися. Наступної миті він уже намацував квадратний ключ, устромляв його в замок.
— Не переймайтеся, — м’яко промовив Стю. — Я прикидався.
Дейтц повільно повернувся до нього. Його обличчя перемінилося. Губи стиснулися від злості, очі витріщилися.
— Ви що?
— Прикидався, — сказав Стю й усміхнувся ширше.
Дейтц ступив два кроки до нього. Кулаки стиснулися, розкрилися, знову стиснулися.
— Нащо? Нащо таке виробляти?
— Перепрошую, це таємна інформація, — відмовив усміхнений Стю.
— Ох ти ж лярвин покидьок, — спантеличено пробелькотів Дейтц.
— Ну ж бо, іди. Іди та скажи їм, хай ставлять свої досліди.
Стю так гарно не спалося відтоді, як його ув’язнили. І йому наснився надзвичайно яскравий сон. Йому багато чого снилося, і дружина завжди жалілася, що він кидається й розмовляє, коли спить, та такого ще не було.
Він стояв на сільській дорозі. У тому місці, де чорний асфальт поступався білій, як кістка, ґрунтівці. У небі палало літнє сонце. Обабіч дороги росла зелена кукурудза, і її зарості тяглись аж до обрію. Біля дороги стояв знак, але його вкривав шар пилу, і було неможливо щось прочитати. Чулося коров’яче мукання, далеке й неприємне. Неподалік хтось перебирав струни акустичної гітари — грали самими пальцями. Вік Пелфрі теж не користувався медіатором, і звук був чудовим.
«Ось куди б я подався, — знічев’я подумав Стю. — Та-а-ак, саме сюди».
Що то за мелодія? «Прекрасний Сіон»? «Поля біля батьківського дому»? «Щасливе майбутнє»[68]? Якийсь гімн із дитинства — щось, що асоціювалося з хрестинами й пікніками під обід. Та Стю не пригадав, який саме.
А тоді музика стихла. На сонце набігла хмара. Стю стало лячно. З’явилося відчуття чогось жахливого, страшнішого за чуму, пожежу, землетрус. У кукурудзі щось було, і воно спостерігало за ним. У кукурудзі сиділо щось темне, моторошне.
Стю поглянув туди й побачив два червоні ока, що палали в темному затінку, у глибині кукурудзяних хащів. Ті очі сповнили його паралітичним, безпорадним відчаєм — наче в курки, яка відчула тхора. «Це він, — подумав Стю. — Чоловік без обличчя. О милосердний Боже. О Господи, ні».
А тоді сон розвіявся, і він прокинувся з відчуттям тривоги, дезорієнтації та полегкості. Стю сходив до туалету, а потім визирнув у вікно й поглянув на місяць. Знову ліг у ліжко, але заснув лише за годину. У його сонній голові крутилися думки про кукурудзяні поля. Певне, йому снилась Айова, чи Небраска, чи північний Канзас. Та він ніколи там не бував.
68
«Beautiful Zion», «The Fields of My Father’s Home», «Sweet Bye and Bye» — релігійні гімни.