Френні сиділа біля вікна вже зо три години, намагаючись написати листа Ґрейс Даґґан, подружці з коледжу, яка збиралася вступати до університету Меріленду. То був не сповідальний лист про вагітність чи сварку з матір’ю — така писанина лише пригнітила б її, і Френ гадала, що Ґрейс і так усе дізнається з власних джерел. Вона лише намагалася написати дружнього листа. Велосипедна прогулянка до Рейнджлі, на яку ми їздили в травні разом із Джессі та Семом Лотропом і Саллі Венселас. Іспит із біології, на якому мені пощастило. Нова робота Пеґґі Тейт, ще однієї знайомої по коледжу: її взяли молодшим службовцем до Сенату. Весілля Емі Лодер, що відбудеться незабаром.
Лист, проте, не бажав писатися. Піротехнічна вистава над водою зіграла свою роль — як можна сконцентруватися, коли за вікном вирують примхливі грози? Та головним було те, що жодна з новин у листі не була розказана дійсно чесно. Правда дещо викривлялася, як провертається ніж у руці — замість того щоб зчистити шкірку, він ковзає картоплею й ріже пальці. Велосипедна поїздка видалася гарною, однак тепер їм із Джессі було вже не так весело. Їй справді поталанило на іспиті BY-7, однак не на тому, який дійсно впливав на загальну оцінку. Вони з Ґрейс ніколи не були близькими з Пеґґі Тейт, а в теперішньому становищі весілля Емі здавалося Френні радше невдалим жартом, аніж радісною подією. Емі виходить заміж, а в мене скоро буде дитина, ха-ха-ха.
Відчуваючи, що лист потрібно завершити бодай для того, щоб не мучитися, вона написала:
У мене й самої проблеми, хай йому, купа проблем, однак мені не стає духу їх усі розписати. Від самих думок нудить! Однак гадаю, що до Дня незалежності ми вже побачимося — хіба що в тебе змінилися плани відтоді, як списувалися минулого разу (Одна цидулка за шість тижнів? Я вже починаю переживати, чи тобі, дівчисько, хтось усі пальці не обрубав!). Побачимось, і я все тобі розкажу. Мені б дуже знадобилася твоя порада.
Ти вір у мене, а я — у тебе[97].
Френ
Вона підписалася своєю звичною розмашисто-кумедною завитушкою, яка зайняла половину простору, що лишався на аркуші. Навіть сам підпис змусив її почуватися лицеміркою — більше, ніж будь-коли. Вона склала аркуш, заклеїла конверт, надписала адресу й приставила його до дзеркала. Завершено.
Ну от. Що далі?
Знову ставало темно, як увечері. Вона підвелася й почала тинятися кімнатою. Хотілося вийти на вулицю, та куди податися? До кіно? Той єдиний фільм, що зараз показують у містечку, вона вже дивилася. З Джессі. Поїхати до Портленда пороздивлятися одяг? Нецікаво. Єдиний одяг, на який вона зможе дивитися реалістично, — той, у якого еластична талія. Щоб на двох місця вистачило.
Сьогодні їй зателефонували три людини — спершу з гарними новинами, потім із нейтральними, насамкінець із поганими. Френ воліла б, щоб порядок був зворотним. На вулиці пішов дощ, знову затьмаривши пірс. Вона вирішила, що вийде пройтись, і до біса той дощ. Може, від свіжого повітря та літньої вологи їй стане краще. Може, навіть зайде кудись випити келих пива. Щастя в пляшці. Ну, бодай душевна рівновага.
Спершу подзвонила Деббі Сміт із Соммерсворта. Вона радо прийме Френ, привітно сказала Деббі. Власне, Френ її просто виручить. Одна з двох дівчат, які жили з нею, виїхала в травні, отримавши в одній заготівельній фірмі посаду секретарки. Вони з Родою більше не витягували квартплату.
— І ми обидві походимо з багатодітних сімей, — мовила Деббі. — Дитячий плач нас не турбуватиме.
Френ сказала, що зможе заселитися до першого липня, і коли поклала слухавку, то відчула, як по щоках течуть теплі сльози. Сльози полегкості. Вона гадала, що якщо вдасться забратися з містечка, у якому виросла, з нею все буде гаразд. Далі від матері, навіть від батька. Тоді вагітність і самотність у контексті її життя набудуть якоїсь подоби розумних пропорцій. Вагомий чинник, та не єдиний. Вона пригадала якусь тварину, — жабу чи жука, — яка з появою загрози роздувається вдвічі. Хижак бачить таку чудасію і в теорії лякається й звалює. Певною мірою вона почувалася наче той жук, і цю реакцію викликало геть усе місто, усе оточення (мабуть, найточнішим словом тут було «гештальт»). Френ знала, що її не примушуватимуть нашити на грудях червону літеру[98], та знала й те, що її розум зможе домовитися з нервами лише тоді, коли вона вирветься з Оґанквіта. Вона виходила на вулицю й бачила людей, які не витріщалися на неї, однак готувалися до цього. Звісно ж, мова не про літніх приїжджих, а про постійних мешканців. Місцевим завжди був потрібен хтось, щоб повитріщатися: пияк, чи отой ледар, який живе на саму допомогу з безробіття, чи парубок із хорошої сім’ї, якого спіймали на крадіжці в Портленді або Олд-Орчард-Бічі… чи дівчина з животом, який надимається, мов повітряна куля перед польотом.