Нині Надін бачила лише те, що висвітлював її ліхтарик на шість батарейок, який вона поклала на стіл для пікніка біля кручі. Перед нею був великий альбом, відкритий на чистому аркуші, а на ньому — трикутний планшет, немов якийсь химерний павук. З його живота, немов жало, стирчав олівець, злегка торкаючись аркуша.
Надін була немов у лихоманці — нею володіла якась суміш ейфорії і жаху. Під’їжджаючи сюди на «веспі», яка натужно, але сміливо рухалася вгору, абсолютно не призначена для крутих підйомів, Надін відчула те, що відчував Гарольд у Недерленді. Відчула його. Але тоді як у Гарольда це було чимось технічним, зі сфери точних наук, як залізо притягується магнітом, для Надін то була містична подія — подолання межі. Немовби в цих горах, до вершини яких вона навіть і не наблизилася, лежить нейтральна зона між сферами впливу двох людей: на заході — Флеґґ, на сході — стара жінка.
І тут магія рухалася на всі боки, утворюючи суміш не Божої і не сатанинської природи, а абсолютно язичницьку. Надін відчула, що тут діють духи.
Планшет…
Вона байдуже відкинула яскраву коробку з написом «Зроблено на Тайвані» на волю вітру. Сам по собі планшет був просто грубо зроблений із фанери чи гіпсу. Але то не мало значення. До цього інструмента вона вдасться лише раз — наважиться лише раз — навіть абияк зроблене знаряддя може виконати свою функцію: виламати двері, відчинити вікно, записати Ім’я.
У думках спливли знову слова, написані на коробці: «Здивуйте друзів! Розважте вашу компанію!»
Як там було в пісні, що її інколи Ларрі горлав, їдучи на «хонді»?
З ким з’єднати? А це питання, правда ж?
Вона згадала час, коли мала справу з планшетом у коледжі. Було це понад десять років тому… а могло б — і вчора. Це було в гуртожитку: вона пішла нагору спитати Рейчел Тіммс із четвертого поверху, що задавали на занятті з роботи з неуспішними учнями. У кімнаті було повно дівчат — чи шість, чи вісім, не менше, — які хихотіли й пересміювалися. Надін пам’ятає, що подумала: вони обкурились або навіть кокаїну нанюхались.
— Ану припиніть! — вигукнула Рейчел, сама ледве стримуючи сміх. — Які духи можуть вийти з нами на зв’язок, якщо ми поводимося, мов стадо ослиць?
Думка про ослиць усіх дуже насмішила, і кілька хвилин кімнату накривала нова хвиля дівочого сміху. Планшет тоді стояв, як і зараз, — трикутним павуком на трьох товстих ніжках, опустивши олівець.
Поки дівчата сміялися, Надін узяла пачку великих аркушів з альбому для малювання і переглянула «послання з астралу», які вже надійшли.
Томмі каже, що ти знову користуєшся полуничним засобом для душу…
Мама каже, що в неї все гаразд.
Чунґа! Чунґа!
Джон каже, що ти не менше пердітимеш, якщо припиниш їсти КВАСОЛЮ в їдальні!!!
Інші були такі самі дурнуваті.
Тепер сміх угамувався, і можна було знову починати. Троє дівчат сіли на ліжко, поставивши кінчики пальців кожна на свій кут планшета. Якусь мить не було нічого. Потім дошка почала коливатися.
— Це ти, Сенді! — образилася Рейчел.
— Ні, не я!
— Цитьте!
Дошка знову ворухнулася, дівчата притихли. Вона рухалася, зупинялася, рухалася знову. З’явилася літера Б.
— Бе… — сказала дівчина на ім’я Сенді.
— Від «бе» чую, — сказала якась інша, і вони знову захихотіли.
— Цить! — суворо наказала Рейчел.
Планшет заворушився швидше, виводячи А, Т, Ь, К, О.
— Здрастуй, тату, я твоя дитина, — сказала Патті (прізвище Надін не пам’ятала) і нервово захихотіла:
— Це, мабуть, мій тато, який помер від серцевого нападу, коли мені було три роки.
— Воно пише далі, — сказала Сенді.
«К, А, Ж, Е…» — з натугою виводив планшет.
— Що тут відбувається? — прошепотіла Надін до високої незнайомої дівчини з кінським обличчям. Та дивилася на це явище не зводячи очей — руки в кишенях, на довгастому обличчі — гидлива міна.
— Дівки граються з тим, чого не розуміють, — сказала довгообраза. — Ось що тут відбувається, — ще тихіше прошепотіла вона.
— «БАТЬКО КАЖЕ ПАТТІ», — прочитала Сенді. — Усе правильно, це твій татусь, Патс.
Знову почулося хихотіння.
Дівчина з кінським обличчям носила окуляри. Тепер вона витягла руки з кишень комбінезона і зняла окуляри. Протерла їх і так само пошепки пояснила Надін.