«Блискавку» було розстібнуто, і Смішний Звір, ще смішніший від білого трикотажу, який його огортав (слава Богу, хоч білизну поміняв після купання), вискочив, як чортик з коробочки. Смішний Звір свого комічного вигляду не розумів, бо справа в нього була жахливо серйозна. Справа незайманого взагалі серйозна — не задоволення, а досвід.
— Моя блузка…
— Можна я?
— Так, якщо хочеш. А потім я займуся тобою.
«Займуся тобою…» — ці слова відлунювали в його голові, наче камінці, кинуті в колодязь, а потім він жадібно присмоктався до її груді, відчуваючи її сіль і солодкість.
Вона зітхнула.
— Гарольде, як приємно!
«Займуся тобою…» — калатало, билося в його голові.
Її руки ковзнули під гумку його трусів — і джинси впали з нього, тільки ключі безглуздо брязнули.
— Ходи сюди, — прошепотіла вона, і він так і вчинив.
Усе тривало менш ніж хвилину. У момент оргазму він закричав, не в силах стриматися. Немовби хтось підніс сірника, запаливши одним махом усе плетиво нервів під шкірою, нервів, які живою мережею сягали в глибину пахвини. Він зрозумів, чому так багато письменників пов’язували оргазм і смерть.
Потім він лежав у темряві, приклавши голову до дивана, тяжко віддихуючись, відкривши рота. Він боявся подивитися вниз: йому думалося, що по всьому навколо розлилося кілька літрів сперми.
Юний друже, ми знайшли нафту!
Він ніяково подивився на неї, соромлячись того, наскільки швидко кінчив. Але вона тільки всміхалася до нього тими самими спокійними темними очима — всезнаючими очима дівчинки з вікторіанської картини. Дівчинки, яка забагато знає, можливо, про свого батька.
— Пробач… — пробурмотів він.
— Чому? За що? — вона не зводила з нього очей.
— Ти ж нічого особливого не відчула.
— Au contraire[102], я отримала велике задоволення. — Але він подумав, що вона має на увазі не те саме, що він. Не даючи йому над цим замислитися, Надін продовжила: — Ти молодий. Ми можемо робити це скільки завгодно разів. — Він мовчки глянув на неї, неспроможний говорити. — Тільки одну річ ти маєш знати, — вона обережно поклала долоню на його тіло. — Що ти мені казав про незайманість? Так от, я теж.
— Ти… — напевне, у нього був дуже смішний вираз обличчя, бо вона закинула голову і засміялася.
— Невже немає місця незайманості у твоїй філософії, Гораціо?
— Ні… так… але…
— Я незаймана. І буду такою. Бо дехто інший має… має позбавити мене цноти.
— Хто?
— Ти знаєш хто.
Він дивився на неї — раптом у нього все похололо. Її очі лишалися спокійними.
— Він?
Вона відвела погляд і кивнула.
— Але я можу багато чого тобі показати, — сказала вона, знову дивлячись на нього. — Можемо багато чого робити. Такого, про що ти ніколи… ні, беру свої слова назад. Мабуть, мріяв, але не мріяв, що таке буде насправді. Можемо гратися. Можемо упиватися цим. Купатися в цьому. Ми можемо… — вона змовкла, а потім подивилася на нього так хитро і чуттєво, що він знову відчув збудження. — Ми можемо все-все, крім отого одного. А то ж і не дуже важливо, правда?
У Гарольдовій голові закружляли картинки. Шовкові шарфи… чоботи… шкіра… латекс. Ох ти ж Боже мій. Школярські фантазії. Химерний сексуальний пасьянс.
Але ж це було щось таке як сон, правда? Фантазія, породжена фантазією, дитя темного сну. Він хотів робити все це, хотів її, але він бажав і більшого.
Питання було: яку ціну той за це заправить?
— Можеш казати мені все, що хочеш, — мовила Надін. — Я можу бути твоєю матір’ю, сестрою, повією, рабинею. Тільки скажи, Гарольде.
Якою луною розкотилося це в його душі! Як сп’янило!
Гарольд відкрив рота, і голос його прозвучав глухо, як тріснутий дзвін.
— Але — за щось? Правда? За якусь ціну. Адже ніщо не безкоштовне. Навіть нині, коли все навколо валяється навалом, тільки бери.
— Я хочу того, чого хочеш ти, — сказала вона. — Я знаю, що у твоєму серці.
— Цього ніхто не знає.
— У твоєму серці те, що у твоїй книзі. Я могла б це там прочитати… Я знаю, де вона… Але мені й не треба.
Він здригнувся і подивився на неї — в його очах стояла неприкаяна провина.
— Раніше вона лежала отам під каменем, — сказала вона, показавши на камін, — але ти її переховав. Зараз вона на горищі за ізоляцією.
— Звідки, звідки ти знаєш?
— Знаю, бо він мені сказав. Він… так би мовити, написав мені листа. І, що важливіше, він розповів мені про тебе, Гарольде. Як ковбой відбив у тебе жінку й не пустив у Комітет Вільної зони. Він хоче, щоб ми були разом, Гарольде. І він щедрий. Віднині й доти, доки ми підемо звідси — час для нас із тобою.