Том замовк.
Нік, Стю і Ральф перезирнулися, бліді як стіна. Ральф стягнув із голови капелюх і гарячково м’яв його в руках. Нік затулив очі рукою. У горлі в Стю пересохло.
Ім’я йому Легіон. Він цар порожнечі.
— Ти нічого більше не можеш про нього сказати? — тихо спитав Стю.
— Тільки те, що я його теж боюся. Але я зроблю те, чого ви хочете. Але Том… Томові так страшно.
І знову це жахливе зітхання.
— Томе, — раптом сказав Ральф. — Ти не знаєш — матінка Ебіґейл… вона ще жива?
У Ральфа було відчайдушне лице людини, яка поставила все на карту.
— Вона жива.
Ральф відкинувся в кріслі й глибоко, полегшено зітхнув.
— Але вона ще з Богом не помирилася, — додав Том.
— Не помирилася? А чому, Томмі?
— Вона в пущі. Бог підняв її в пущу, і не боїться вона ні того страху, що нищить опівдні, ані жаху, що в пітьмі бродить[105]… і ні змія її не вкусить, ані бджола не вжалить… але з Богом вона ще не помирилася. Не рука Мойсея добула воду зі скелі. І не рука Ебіґейл погнала геть тхорів із порожніми животами. Її треба пожаліти. Вона побачить, але буде запізно. Буде смерть. Його смерть. Вона помре не на тому боці річки. Вона…
— Зупиніть його! — простогнав Ральф. — Ви що, не можете?!
— Томе! — сказав Стю.
— Я.
— Чи ти — той самий Том, якого Нік стрів в Оклахомі? Чи ти будеш той самий Том, якого ми знаємо, коли прокинешся?
— Так, але я більше, ніж Том.
— Не розумію.
Він трохи потупцяв на місці, його сонне лице було спокійне.
— Я — Божий Том.
У Стю ледь не випав із руки папірець.
— Ти кажеш, що зробиш те, чого ми хочемо.
— Так.
— Але чи ти бачиш… ти як гадаєш, ти повернешся?
— Це не мені бачити й казати. Куди мені йти?
— На захід, Томе.
Том застогнав. Від того стогону волосся на потилиці в Стю стало сторч. Куди ми його посилаємо? І, може, він розуміє. А може, він там був сам, тільки у Вермонті, де лабіринти коридорів, де луна, як кроки, ішла за ним. І наздоганяла.
— На захід, — сказав Том. — Так, на захід.
— Ми відправляємо тебе дивитися, Томе. Дивитися і бачити. А тоді повертайся.
— Повернуся і розкажу.
— Зможеш?
— Так. Якщо не спіймають і не вб’ють.
Стю здригнувся — усі здригнулися.
— Ти підеш сам, Томе. Просто на захід. Знаєш, де захід?
— Де сонце заходить.
— Так. І якщо тебе спитають, чого ти там, кажи: «Мене вигнали з Вільної зони…»
— Вигнали. Вигнали Тома. Виставили з міста.
— …за те, що я дурник…
— Тома вигнали за те, що він дурник.
— …щоб ти жінку якусь не взяв, а вона дітей-дурнів не привела.
— Дітей-дурнів, як Том.
У Стю живіт викручувало на всі боки. Він почувався як праска, що з якогось дива навчилася пітніти. Його наче накрило жахливим, болючим похміллям.
— А тепер повтори, що треба казати на заході.
— Вони прогнали Тома за те, що він дурник. Боже мій, прогнали! Вони боялися, що він візьме жінку, отак, пісюном у ліжку. І вона наплодить дурнів.
— Усе правильно, Томе. Отже…
— Вигнали мене, — сказав він тихо, згорьовано. — Вигнали Тома з його чудового будиночка, на вулицю…
Стю протер очі тремтячою рукою. Поглянув на Ніка. Лице двоїлося, троїлося перед ним.
— Ніку, я не знаю, як закінчувати, — безпорадно мовив він.
Нік поглянув на Ральфа. Ральф, блідий, як віск, тільки струснув головою.
— Закінчуйте, — несподівано попросив Том. — Не лишайте мене тут у темряві.
Над силу Стю продовжив.
— Томе, знаєш, який із себе повний місяць?
— Так… Великий, круглий.
— Не половинка, не майже повний.
— Ні, — сказав Том.
— Як побачиш здоровий круглий місяць, вертайся назад, на схід. До нас вертайся. До свого дому, Томе.
— Так, коли я його побачу, я повернуся, — погодився Том. — Повернуся додому.
— А як повертатимешся, іди поночі, а вдень спи.
— Іду поночі, вдень сплю.
— Так. І якщо можеш, щоб ніхто тебе не бачив.
— Так.
— Але, Томе, тебе хтось може побачити.
— Так, хтось може.
— От якщо хтось один тебе побачить, Томе, то вбий його.
— Убити його… — із сумнівом промовив Том.
— А якщо не один, то тікай.
— Тікати, — впевненіше промовив Том.
— Але постарайся, щоб тебе ніхто не бачив. Зможеш повторити, що робити?