Він розсудив, що без особливих труднощів може звести все докупи. Якось вона дізналася, що він читав її щоденник. Може, пляму на сторінці десь лишив… а то й не одну. І вона прийшла в його дім, шукаючи якийсь натяк, як йому те, що він прочитав. Якийсь запис. Книга, звичайно, була. Тільки вона не знайшла її, тут Гарольд міг не сумніватись. У книзі прямим текстом було сказано, що він планує вбити Стюарта Редмана. Якби вона виявила щось таке, то сказала б Стю. А коли б і ні, то він би не повірив, що вона змогла б поводитися з ним так легко й невимушено, як учора.
Він доїв останній «поп-тартс», скривившись від смаку його холодної поливи і ще холоднішого желе всередині. Вирішив, що піде на зупинку пішки, без мотоцикла; додому його може підкинути Тедді Вейзак чи Норріс. Він рушив вулицею Арапаго, застібнувши блискавку на легкій кофті до самого підборіддя від холоду, який мав десь за годину минути. Він ішов повз порожні будинки з опущеними жалюзі, і кварталах у шістьох від його будинку став помічати хрестики, жирно поставлені крейдою на дверях. Знов-таки, це він придумав. Ці будинки вже перевірив Поховальний комітет, виніс звідти всі тіла. X — викреслено. Люди, які мешкали тут, навіки зникли. Ще за місяць такий знак стоятиме на всьому Боулдері, позначаючи кінець епохи.
Настав час подумати, і то як слід. Складалося враження, що, відколи він зустрів Надін, він припинив думати… а то й раніше.
«Я прочитав її щоденник з образи й ревнощів, — думав він. — Потім вона пробралася в мій дім, мабуть, шукаючи мій власний щоденник, але не знайшла. Проте й сам тільки шок від того, що хтось вломився до мого дому, уже може бути достатньою помстою». Звичайно, це вибило його з рівноваги. Можна навіть вирішити, що вони тепер порахувалися.
Він уже й не хоче Френні, правда?.. Правда?
Він відчув, як у його грудях починає заново розгорятись обурення. Може, й не хоче. Але це не змінює того факту, що вони відсторонили його. Хоча Надін мало що казала про причини, чому прийшла до нього, Гарольду щось підказувало, що вона теж у якомусь розумінні усунута, зневажена, відкинута. Вони — пара аутсайдерів, а такі плетуть інтриги. Може, тільки це й допомагає їм зберегти здоровий глузд. (Треба не забути записати це в книгу, подумав Гарольд… тепер він уже майже дійшов до центру.)
По другий бік гір — ціла зграя аутсайдерів. А коли в одному місці збирається досить вигнанців, то відбувається містичне перетворення — і ти вже не за межею, а всередині. Усередині, де тепло. Така дрібниця — опинитися всередині, там, де тепло, — то насправді річ дуже велика. Чи не найважливіша у світі.
Може, він не хотів зрівняти рахунки. Може, він не погоджувався на нічию, на кар’єру, на те, щоб вести катафалк двадцятого століття, отримувати безглузді листи з подякою за безцінну ідею, чекати п’ять років, доки Бейтман піде з того нещасного Комітету, щоб посісти його місце… а якщо вони знову вирішать обійтися без нього? Адже можуть, бо то не просто питання віку. Та вони, блін, глухонімого того взяли, а він хіба трохи старший за Гарольда.
Жар обурення знову розгорявся. От подумати лишень, подумати — це легко сказати, а інколи навіть зробити… але яка користь із думок, коли за них ти від тих неандертальців, що керують світом, отримуєш тільки сміх, ба навіть гірше — лист із подякою?
Гарольд дійшов до зупинки. Було ще дуже рано, і ніхто не прийшов.
На дверях зупинки висів плакат: наступні громадські збори 25-го. Громадські збори? Суходрочка громадська.
Почекальня була оздоблена всілякими дорожніми картинками й рекламами фірми-перевізника «Ґрейхаунд», де охрінезних розмірів двоповерхові автобуси котили через Атланту, Новий Орлеан, Сан-Франциско, Нешвілл чи ще що-небудь. Гарольд сів і холодним ранковим оком окинув згаслі пінбольні машини, автомат, який продавав кока-колу, кавовий автомат, що також міг наливати розчинний суп, який трохи відгонив дохлою рибою. Гарольд закурив і кинув сірник на підлогу.
Конституцію вони прийняли. Обана. Ото вже молодці, сил моїх нема. Заспівали навіть «Зоряного прутня», божечки мої. А от що було б, якби Гарольд Лодер підвівся і не зробив кілька конструктивних пропозицій, а розповів би їм реалії життя цього першого року після епідемії?
«Леді й джентльмени, мене звати Гарольд Емері Лодер, і я тут хочу вам сказати, як співається в старій пісні[108]: найважливіше кличе нас, коли минає час. Наприклад, про Дарвіна. Наступного разу, коли ви встанете й заспіваєте національний гімн, любі друзі, замисліться ось над чим: Америка померла, вона безповоротно мертва, вона дала дуба, як Джейкоб Марлі[109], Бадді Голлі з Біґ-Боппером[110], як Гаррі С. Трумен[111], а от принципи, що їх запропонував містер Дарвін, дуже навіть живі — як дух Джейкоба Марлі для Ебензера Скруджа. Коли ви будете медитувати над красою конституційності, знайдіть хвильку, щоб подумати й про Рендалла Флеґґа, Чоловіка Заходу. Я маю великі сумніви, що в нас є час на такі рюшечки, як громадські збори, ратифікації та обговорення в істинно супер-пупер-ліберальному дусі. Натомість треба зосередитися на базових речах, на Дарвіні, який готується протерти великий стіл Усесвіту вашими мертвими тілами. Леді й джентльмени, дозвольте мені зробити скромне припущення, що поки ми намагаємося повернути електрику і чекаємо, щоб лікар знайшов наш веселий шумний вулик, він активно шукає вмілого пілота, щоб почати літати над Боулдером у найкращих традиціях Френсіса Ґері Паверса[112]. Поки ми обговорюємо нагальне питання, кого взяти в Комітет із розчищення вулиць, він, певне, вже запровадив Комітет із чищення зброї, не кажучи вже про міномети, ракетні установки, а може, й центри із розроблення біологічної зброї. Звичайно, ми знаємо, що в нашій країні немає центрів з розроблення біологічної зброї, що й робить нашу країну великою, ха-ха, тільки вам слід розуміти, що доки ми тут зайняті розставлянням усього на полички, він…»
112
Американський льотчик-розвідник, який, виконуючи завдання ЦРУ, літав над Радянським Союзом.