Надін намагалася застібнути рюкзак, але пальці в неї нестримно тремтіли, а робота була нелегка. Тиша навколо них дедалі важчала і важчала.
Урешті вона встала, завдала на плечі рюкзак.
— Лео…
Вона намагалася говорити спокійно і зважено, як раніше — зі складними учнями, коли в тих ставалася істерика. Але це просто було неможливо. Її голос страшенно тремтів, і від легкого хитання голови, яким він відреагував на вживання імені Лео, стало ще гірше.
— Ти ж пішов не до Ларрі з Люсі, — зло промовила Надін. — Коли б так, то я це зрозуміла б. Але проміняв ти мене насправді на оту стару перечницю, так? Дурна стара баба в кріслі-гойдалці, яка шкіриться вставними зубами. Тепер її нема, і ти бігом прибіг до мене. Але ці штучки не пройдуть, чуєш? Не пройдуть!
Джо нічого не сказав.
— А коли я благала Ларрі… стала на коліна і просила… він не хотів, щоб його турбували. Був зайнятий, грався в дорослого. Тож бачиш, тут моєї вини немає. Жодної!
Хлопчик тільки незворушно дивився на неї.
На Надін знову почав накочуватися жах, перекривши недоречний гнів. Вона позадкувала від нього до дверей і, не зводячи з нього погляду, намацала ручку. Урешті знайшла й різко відчинила двері. Вітер знадвору приємно остудив їй плечі.
— Іди до Ларрі, — пробурмотіла вона. — Бувай, хлопче.
Вона незграбно вибралася з дому, якусь мить постояла на порозі, намагаючись зібратися з думкою. Раптом їй подумалося, що то все тільки галюцинація, викликана її почуттям провини… що покинула дитину, що змусила Ларрі чекати занадто довго, що виробляла отаке з Гарольдом — і провини за значно гірші речі попереду. Може, у цьому домі взагалі не було зараз ніякого хлопчика. Він не більш реальний, ніж фантазії По — биття серця старого, яке звучало, немов годинник, обгорнули ватою, ворон на бюсті Паллади.
«Та нараз почувся в домі тихий стукіт незнайомий…»[114] — прошепотіла вона вголос не замислюючись, і від цього страшно, надтріснуто захихотіла — може, приблизно такі звуки видають ворони.
Однак їй треба було знати.
Вона підійшла до вікна біля порога й зазирнула до вітальні колись свого будинку. Та й не був він насправді її. Якщо десь жив, а потім усі речі для переїзду вмістилися в один рюкзак, то це місце взагалі не було твоїм. Зазирнувши, вона побачила килимок, що належав якійсь мертвій жінці, штори, шпалери, підставку для люльок, спортивні журнали, абияк розкидані по кавовому столику, що належали вже мертвому чоловікові. Фотографії дітей, уже мертвих, на каміні. І у кутку в кріслі синок якоїсь теж померлої жінки сидить у самих трусах, сидить, усе сидить, як сидів раніше.
Надін кинулася тікати, перечепившись за дріт, яким була обгороджена клумба ліворуч від того вікна. Швидко сіла на свою «веспу» й завела її. Ризиковано швидко промчала кілька кварталів, обминаючи машини, які ще захаращували бічні вулички, але доволі швидко заспокоїлася.
На той час, коли під’їхала до будинку Гарольда, вона вже трохи оволоділа собою. Але розуміла, що із Зони треба тікати швидко. Якщо вона хоче зберегти здоровий розум, то їй скоро треба звідси рушати.
——
Зустріч у глядацькій залі «Мунцінґер» пройшла добре. Почали зі співу гімну, але більшість уже не просльозилася: це починало ставати ритуалом. Буденно проголосували за Комітет із перепису населення на чолі з Сенді Дюш’єн. Вона і четверо її помічників одразу пройшлися рядами, рахуючи, записуючи імена. У кінці зборів під гучне «ура!» вони оголосили, що у Вільній зоні нині 814 осіб і пообіцяли (занадто поспішивши, як виявилося) до наступних зборів скласти повний «довідник» — оновлювати його збиралися щотижня: там мають бути імена, дати народження, адреси в Боулдері, попередні адреси й заняття. Як виявилося, люди прибували в Зону в такій кількості й так безладно, що вони завжди відставали на два-три тижні.
Було порушено питання терміну, на який обираються члени Комітету Вільної зони, і після дуже щедрих пропозицій (одна — десять років, інша — пожиттєво; їх Ларрі завернув, зауваживши, що вони більше скидаються на термін ув’язнення, а не служби на виборній посаді) проголосували за річний термін. Гаррі Данбартон у задніх рядах замахав руками, і Стю дав йому слово.
114
Цитата з вірша «Ворон» Едґара По (переклад А. Онишка). Згадка про бюст Паллади, на якому сидів ворон, також є алюзією на цей вірш. Оповідання про серце називається «Серце виказало».